ніг. У такому вигляді вона походила на індіанського вождя.
– Доброго дня. Я побачив вивіску на вашому балконі. Хотів із вами порадитися в одній делікатній справі.
Трохи подумавши, вона впустила ранішнього гостя в помешкання.
– Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.
– Що саме? – То були перші її слова. – І не варто обманювати. Вам це не личить.
У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.
– Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.
Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.
– Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.
– У кого ви були?
І знову – у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.
– Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.
Ворожка не зводила з мене очей.
– Ельза?
– Так.
– І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.
Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.
– Не знаю, чи вам добре видно…
Ворожка різко обірвала мене на півслові.
– Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.
– Пробачте, – відповів я, ковтнувши слину.
Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:
– Я бачу тут людей.
– Людей? – не приховуючи здивування, перепитав я.
– Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці – це голова. Ось тут те саме і тут.
Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.
– І що це означає? –
