Олександрівна мовчки повела мене в кінець довгого коридору. Дорогою я розглядав її помешкання. Це була двокімнатна квартира з надзвичайно високими стелями, як і в більшості будинків, збудованих у Львові за австрійської влади. Меблі були переважно радянської епохи, не мали естетичної цінності і, здавалося, опинилися тут випадково. Єдине, що привернуло мою увагу, – старовинне дзеркало в коридорі. Вставлене в різьблену дерев’яну раму овальної форми, воно найбільш гармонійно вписувалося в інтер’єр цієї старої оселі. Цілком вірогідно, що то була робота закарпатського різьбяра Сільвая і, можливо, десь на зворотному боці був його автограф.
– Ваша кімната в кінці коридору. До мене іноді приходять відвідувачі, тож я просила б вас не турбувати їх зайвий раз своєю присутністю.
Нарешті їй вдалося приборкати хвилювання, і голос зазвучав більш упевнено. Прохання жінки анітрохи мене не збентежило: її квартира – її правила.
Ми зайшли до кімнати, і я став на порозі, приголомшений її простором.
Тут було стільки місця, що мені не довелося б думати, куди і як складати речі. Крім того, у кутку бовваніла велика шафа, що могла б сховати в собі левову частку мого майна. Під стіною стояв диван, а побіч нього – великий письмовий стіл. Зі стелі, наче бурулька, звисала подовгаста люстра. Та найбільше вражав вид із вікна. Просто на мене дивився костел Святого Андрія, що входив до комплексу монастиря Бернардинів. Чи можна було мріяти студенту-вигнанцю про такі умови проживання? Криву наростаючого задоволення перервала власниця розкішного помешкання.
– Здається, вам сподобалося.
– Так, навіть дуже. Уявити не міг, що житиму навпроти монастиря Бернардинів!
Вона ледь усміхнулася.
– Нічого, із часом звикнете. Я заварю каву, а ви поки призвичаюйтеся.
Жінка розчинилась у темряві коридору власної квартири.
Я провів її поглядом і попрямував до кімнати. Саме попрямував, бо вона була така велика, що тут можна було і ходити, і стрибати, а завдяки висоті стелі – завиграшки грати у волейбол. Обвівши щасливим поглядом квартирний обшир, я присів на старий пружинний диван – у нетрях душі миттю прокинулося відчуття чогось знайомого, зашкребло, сповіщаючи про свою важливість, як немовля тихим кректанням повідомляє батьків про своє пробудження.
Схожий диван колись був і в нашій хаті, у тій, де я жив із мамою-татом. Мимоволі згадалось, як ми втрьох полюбляли сидіти на ньому перед телевізором, розглядати сімейні альбоми чи просто читати книжки. Нині не було ні хати, ні нашої сім’ї, а я став безпритульним. Життя викрутило руки до хрускоту кісток. Час потроху залікував рани. Я продовжив навчання. Мама зосталася під наглядом лікарів і своєї сестри в Мадриді. А батько…
Голос Ельзи Олександрівни повернув мене зі спогадів.
– У вас усе гаразд?
Склавши руки навхрест, вона стояла на порозі і спостерігала за мною.
– Так-так.
– Тоді ходімо, усе готово.
