ні, сюди їм зарано, – відповів я.
Розмови в стилі «перетягування канату» щоразу розважали нас, і ми без проблем розумілися.
– Ще хотів спитати: ви ніколи не чули прізвища Ісаєв? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?
Крамар набрав у легені повітря і неквапом заговорив:
– Батьків моїх війна забрала, синку. А прізвище таке, звісно, чув. Тітка моя троюрідна…
При слові «тітка» я напружився і з надією в очах глянув на Яшу, проте сказані ним слова нічого, крім розчарування, не дали.
– …мала таке прізвище. Уже померла давно і спочиває собі в Ізраїлі, на Батьківщині.
Я невдоволено опустив голову.
– А що сталось, Андрію?
– Нічого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотілося більше дізнатися про автора. Може, порадите, із чого пошуки розпочати?
Співрозмовник, задерши голову, абстрагувався від процесу торгівлі.
– А що ми маємо за фактом?
– Лист, автором якого ймовірно була жінка, і темну історію, описану в ньому…
Далі я коротко переказав товаришеві зміст послання та свої припущення щодо розвитку тих подій. Я чекав пропозицій від більш досвідченого чоловіка. На щастя, вони в нього були.
– У вас є два шляхи: військовий і цивільний.
– Тобто? – перепитав я, утрачаючи терпець.
– Якщо ваша версія про приналежність Родіона до лав Радянської армії правильна, то можна звернутися до військового архіву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точніше – з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.
Приятель, безумовно, мав рацію.
– Ви дуже розумний чоловік, Яшо.
Крамар крутнув головою й іронічно парирував:
– Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я – мудрий і досвідчений єврей, чи ви – студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.
Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.
– Гаразд, а тепер – до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.
Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.
– Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?… Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?… Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?… Гм… – Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. – Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!
Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.
– Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.
– А вона не у Львові?
Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.
– Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.
Важко було сперечатися із філософськими роздумами
