в погляді, яким однокурсник уміло користувався під час спілкування. Залежно від ситуації ним він пригноблював жертву або ж викликав симпатію до себе, хитро примружуючи очі. Яка тактика буде задіяна проти мене?
Гримчак роззирнувся в пошуках підходящого місця для розмови і за мить потягнув мене в куток.
– Потрібна допомога.
Зміст сказаного суперечив його тону. Моя відповідь була стриманою.
– Слухаю.
– Є одна справа.
– Яка? – обірвав я Гримчака.
– Я збираю нову команду. Спочатку будемо рити інформацію, а потім їздити на розкопки…
– Чи грабунки?
Гримчак просвердлив мене поглядом і продовжив холодити голосом.
– Прикуси язика! Я тобі діло пропоную. Чи ти все життя збираєшся ходити самітником?
Я опустив голову і вдав, що обмірковую пропозицію, та співрозмовник і не думав послаблювати хватку.
– Якщо боїшся міліції, то не дрейф. Брат прикриє.
Натиск однокурсника зростав – розмову слід було завершувати.
– Ростику, не ображайся, але я відмовлюся. Тебе цікавить дещо інше, ніж розкопки. Хоча буду мати на увазі.
Гримчак зміряв мене в’їдливим поглядом, але попрощався тепло.
– Ну, гаразд. Моя справа запропонувати. Якщо передумаєш, даси знати.
На цьому й розійшлися.
Дзвінок на пару має пропорційно протилежний вплив на студентів супроти дзвінка на перерву. Усі, мов сонні мухи, потихеньку стягують свої тіла до аудиторії і ліниво розсідаються по місцях. Я поплівся до останніх рядів, де збирався ще раз безтурботно перечитати послання з кладовища. Петро забронював мені місце під вікном. Вислухавши вступне слово викладачки з техніки рисунка, я тихенько дістав із наплічника лист і поринув у минуле.
Версії, що вибудовувалися стосовно трагічних обставин, висвітлених у листі, породжували тривогу. Схоже, авторка заплуталась у павутинні своїх вчинків. Що спонукало її робити хибні кроки? Чому вмерли немовлята? Яку роль у її житті відіграли чоловіки?… Розмотувати цей клубок можна було б до безкінечності, але за такого мізерного обсягу інформації то була марна справа. Треба братися за власне розслідування.
Зненацька я відчув, що цей лист має значно більшу цінність, аніж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуація могла претендувати як мінімум на роль сполучної ланки в чиїхось спогадах, а як максимум – доказової бази в кримінальній справі. Адже викрадення дітей – серйозне правопорушення. Бажання розшукати дівчинку зростало – я мав мізерну надію знайти її живою!
Аудиторію зі стану дрімучості вивів дзвінок. Одногрупники, мов за командою, здійняли галас, устаючи з місць. Я продовжував загіпнотизовано дивитися на прочитаний лист, зміст якого гучно відлунювався у свідомості. Розчулений і сповнений співчуття до тієї жінки, я сидів і міркував, що могло трапитися з нею того дня.
