не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кімнату?
На якусь мить Ельза Олександрівна завмерла, але відповіла позитивно:
– Зовсім ні. То ваша кімната, що хочете те й робіть. Головне – підтримуйте чистоту і намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть відвідувачі.
Підбадьорений останніми словами співрозмовниці, я поставив цілком логічне запитання:
– Вибачте за надмірну цікавість, але що то за відвідувачі?
– Мої клієнти.
– Клієнти? – вирвалося в мене з несподіванки.
– Так. Я ворожу на кавовій гущі і на картах.
– Цікаво, – відповів я, поставивши чашку на стіл.
– Сподіваюся, ви розумієте, що тиша і спокій є неодмінними атрибутами такого процесу.
– Так-так, звісно. Якщо бажаєте, я можу йти з дому на той час…
Вона різко обірвала мене, не давши змоги закінчити думку.
– Нема потреби. Досить належно поводитися.
І хоч її вимоги були обґрунтованими, як на мене, вони свідчили про надмірну обережність. Очевидячки, Ельза Олександрівна надто серйозно сприймала свій фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас є свої таргани: хтось колекціонує антикваріат, хтось ворожить, хтось займається йогою, хтось – політикою, а хтось узагалі байдики б’є – кому як зручно, той так і живе.
– І ще одне…
Я підвів погляд.
– Мені треба перевірити ваші документи.
– Гаразд. Паспорт підійде? Але я не взяв його з собою.
– Нічого. Покажете, як переберетеся.
Насамкінець ми домовилися про плату. Я допоміг Ельзі Олександрівні записати у її мобільний свій номер і, подякувавши за гостину, покинув її оселю.
Опинившись на вулиці, я навмисне подався до костелу Святого Андрія, щоби знадвору роздивитися вікна нового помешкання. Із цього боку їх була пара. Одне – на кухні, друге – у моїй кімнаті, з дерев’яними рамами, пофарбованими білою фарбою, що порепалася від часу. Милуючись архітектурою будинку, у моєму нутрі зародилося бажання якнайшвидше переїхати в нові покої. Найскладнішим етапом у цьому процесі були кілограми багажу: щоби впоратися з ними, мені необхідні Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обіцянку допомогти. Затим поспішив додому, аби підготуватися до рантки, бо пообіцяв йому, що спершу проставлюся.
Петро Петрович грівся на сонечку у дворику разом з іншими сусідами. Маючи обмаль часу, я лише привітався з ними і вибіг на другий поверх. Старенький замок заскреготав від обертів ключа, рипнули завіси і я опинився всередині. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кімнату і, витягнувши шухляду, дістав звідти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рівно стільки, щоби вистачило посидіти з друзями у кнайпі. Зрештою, купюра номіналом у двадцять євро перекочувала в гаманець, і, поклавши назад бутафорний сейф, я вибіг на вулицю.
– Двері закрив! Буду пізно! – вигукнув я хазяїну на прощання.
Дідуган
