ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.
Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати…» – писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати ріг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.
Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.
Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, – і Семен заплямкав губами, як немовля.
– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. – Що за мужик такий пішов нервовий!
Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.
– Цоб-цабе, любчику… – лагідно промовила Зоя. – Пора прокидатися!
Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як підстрелений.
«Понятих» не було, міліції також.
– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.
– Ти що, здурів, – здивувалася Зоя, – чи тобі наснилося? Чи пороблено?
– А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? – наполягав Василенко.
– Ріг.
І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:
– П’ять відсотків – тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.
– Реалізувати стратегічний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять відсотків на стайню не вистачить… Двадцять.
– А безкоштовні стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлівна. – І все інше, – вона кивнула головою на ліжко. – А рибні котлети? А компот?
– А унітаз? А заміна кранів? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – і крапка!
Довелося кивнути головою.
– Отже, спочатку оглянемо пацієнта, – сказав Семен. – До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тільки «пацієнт».
– Добре, пішли оглянемо… пацієнта.
Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».
– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи ріг. – Великий, падла… (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.
– А далі що? – поставила логічне запитання Зоя.
– Далі? – замислився Василенко. –
