до портьє, розпитала, чи не було пошти і ще про якісь дрібниці, а вже аж потім піднялася нагору, зашурхотівши подолом сукні, ніби нічого не трапилося. Але за нею тихо шуміли голоси і стриманий сміх.
Дорогою її хода сповільнилася. Вона завжди відчувала себе безпорадною у серйозних ситуаціях, тепер їй теж було страшно перед сценою, яка на неї чекала. Важко було б заперечити синові свою провину перед ним, а крім того, її лякав його новий погляд, цей чужий і дивний погляд, який викликав у ній невпевненість і безсилля. Від страху вона вирішила спробувати діяти лагідно. Бо в битві роздратована дитина мала б перевагу над нею – це вона відчувала.
Вона тихенько відчинила двері. Едґар сидів у кімнаті, спокійний і незворушний. Він підняв на неї очі, в яких не було й тіні страху чи хоча б цікавості. Здавалося, він дуже впевнений у собі.
– Едґаре! – почала вона якомога м’якше. – Що ти собі таке вигадав? Мені було соромно за тебе. Як можна бути таким невихованим! І так нахабно поводити себе з дорослими! Ти мусиш негайно перепросити в пана барона.
Едґар подивився у вікно. Він сказав своє «ні» не лише їй, а й деревам у вікні.
Їй стало ще страшніше від його впевненості в собі.
– Едґаре, що з тобою відбувається? Ти дуже змінився останнім часом. Я просто не знаю, що думати. Ти ж завжди був розумною і чемною дитиною, з якою можна було про все домовитися. І раптом ти починаєш поводитися так, ніби в тебе вселився диявол. Чим тобі не догодив барон? Ти ж так захоплювався ним. А він був до тебе такий добрий.
– Бо він хотів познайомитися з тобою.
Вона розгубилася.
– Дурниці! Не вигадуй! Як ти міг таке подумати!
Але тут малий не витримав.
– Він брехун, дуже нечесний чоловік. Він робить усе підступно і підло. Він хотів познайомитися з тобою, тому був милий зі мною і пообіцяв мені пса. Я не знаю, що він пообіцяв тобі і чому він такий милий з тобою, але і від тебе він щось хоче. Це правда, мамо. Бо інакше він не був би таким увічливим і привітним. Це поганий чоловік. Він бреше. Ти тільки подивися, як нещиро він усміхається. Я ненавиджу його, цього нещасного брехуна. Цього негідника…
– Едґаре, як можна так говорити про когось, – вона була розгублена і не знала, що казати.
У ній всередині ворухнулося непевне почуття, яке підказувало, що дитина каже правду.
– Він негідник, і ніхто мене не переконає, що це не так. Ти сама побачиш, досить лише придивитися. Чому він мене боїться? Чому ховається від мене? Бо знає, що я бачу його наскрізь, що знаю про його наміри. Він – негідник!
– Едґаре, як ти можеш казати таке! Як ти можеш! – Її мозок відмовлявся працювати, а пересохлі губи тільки повторювали раз по раз одне і те ж речення. Їй раптом стало дуже страшно, і вона не знала, кого боїться – барона чи власного сина.
Едґар побачив, що справив враження на матір. І йому захотілося перетягти її на свій бік, зробити з неї товариша у своїй ненависті, у боротьбі проти барона. Він підійшов до матері, ніжно обійняв її і заговорив лагідним голосом, який тремтів від збудження.
