Тоді він пішов далі, від вікна до вікна. Не наважувався зайти досередини, бо боявся випадково зустріти їх у коридорі. Їх ніде не було. Але раптом він побачив дві тіні, які виходили з дверей, і ледь встиг заховатися у темряву перед тим, як упізнав свою матір у компанії незмінного супутника. Отже, він прийшов дуже вчасно. Про що вони розмовляли? Він не розумів. Вони говорили тихо, а вітер неспокійно шарудів між деревами. Але ось прозвучав сміх його матері. Це був дивний сміх, він ніколи раніше не чув, щоб вона так сміялася – захлиналася, ніби її лоскотали, але водночас нервово і збуджено, він відчув щось чуже у цьому сміхові і злякався. Вона сміялася. Отже, ніякої небезпеки у тому, чим вони займаються, не було. Те, що від нього приховують, – це не щось велике і страшне. Едґар був трохи розчарований.
Але чому вони вийшли з готелю? І куди прямують удвох серед ночі? Високо в горах, мабуть, дув сильний вітер, бо небо, ще мить тому ясне і зоряне, раптом потемніло. Чорні рушники, накинуті невидимими долонями, час від часу закривали місяць, і ніч ставала такою непрозорою, що часто неможливо було розгледіти навіть стежки під ногами. Але щойно місяцеві вдавалося звільнитися, як усе довкола знову виблискувало у його м’якому світлі, що його він розливав під собою, ніби холодне срібло. Ця гра світла й тіні була таємничою і захопливою, як гра жінки, яка то оголює, то закриває своє тіло. І ось краєвид знову здер із себе покривало: Едґар побачив перед собою на стежці два силуети, точніше, один, який складався з двох фігур, що йшли, щільно притиснувшись одна до одної, так ніби їм було страшно і вони намагалися позбутися свого страху в тісних обіймах. Але куди йдуть ці двоє? Сосни стогнали, а в лісі вирував якийсь неспокій, ніби там тривало полювання. «Я піду за ними, – подумав Едґар. – Вони не почують моїх кроків посеред цього завивання вітру в лісі». І, поки вони йшли внизу прямою дорогою, він перебігав у хащах від дерева до дерева, ховаючись у тінь. Хлопець уперто і невблаганно пересувався слідом за ними, був удячний вітрові, який робив нечутними його кроки, але одночасно проклинав його, бо вітер заносив убік від нього їхні слова. Якби йому хоч раз удалося почути їхню розмову, таємниця була б уже в нього в руках.
А двоє внизу нічого не підозрювали. Вони відчували себе на самоті посеред цієї неспокійної ночі і дослухалися до хвилювання, яке наростало у них усередині. У них не виникало ні найменшої підозри щодо того, що вгорі, над стежкою, за ними пильно стежить пара цікавих очей, яким не дає спокою ненависть. Раптом вони зупинилися. Едґар теж зупинився і притиснувся до дерева. Йому стало дуже страшно. А якщо вони зараз раптом повернуть назад і швидше за нього дійдуть до готелю, а там мама побачить його порожню кімнату? Тоді все пропало, вони здогадаються, що він потай їх підслуховував. І йому вже ніколи не вдасться довідатися їхню таємницю. Але вони вагалися, мабуть, не могли домовитися. На щастя, яскраво світив місяць і хлопець міг чітко все роздивитися. Барон показав на темну вузьку стежку, яка вела донизу, в долину, там світло місяця
