червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи ґумові – картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.
– Людка… Ти така красива…
– Цілий ранок збиралася! – Людка дівка серйозна. – А ти? Чекати не буду…
– Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.
Людка заколки помацала – на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?
– Тут почекаю. Збирайся скоріше.
Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій – хлопці дорослі. Уже по п’ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.
Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс – нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в’ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!
– Привіт, джентльмени. Куди зібралися? – Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.
У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.
– Що? – Сашко аж зупинився. – Людка нам щось криконула?
Сергій іще на своїй хвилі.
– Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?
– Не знаю… – Сашко до Людки обернувся. – Люда! Ти нам щось казала?..
Людка чогось розгубилася.
– Вам… Кажу, привіт, джентльмени…
– Знову книжок начиталася?! – розреготався Сашко, а Сергій – руками по матні:
– Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..
– От дурний! – Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк – і до Катерини в хату.
– Ти скоро?!
Сашко штовхонув Сергія.
– Навіщо ти так?.. Вона ж мала.
– Мала?! А губи вже намазала. І спідниця – аж труси видно.
– Які труси?
– Червоні, – збрехав Сергій і оком не повів. – Не віриш, задери і перевір.
– Пішли… – Сашко на Катеринин дім глянув. – А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.
– Тоді Людка – моя! – Гоц – і є рішення в Сергія.
– Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, – Сашко йому.
– Саня! Коли вони побачать оте диво… Вони помруть од щастя.
Катерина швидше би зібралася, але ті Людчині заколки… Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк… У дзеркало гляне й зітхне: одне слово – малолєтка.
Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу… Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:
– Ти скоро?!
– Ідемо.
Катерина – пакет у руки, ноги – в чоботи ґумові.
– Людка, а ти босоніжки часом не
