style="font-size:15px;"> – Людка, ти красива, – сказала Катя. – Мені такою ніколи не бути.
Людка глянула на русяву довгокосу подругу.
– Будеш! – винесла вирок. – Тобі не вистачає… ліфчика!
Катерина притисла руку до грудей – і сама злякалася.
– Уже треба?..
За Килимівкою дівчата сіли в траву – перевзутися.
– Людка, я так їсти хочу… Як за двох! – поскаржилася Катерина.
– Може, ти вагітна? – серйозно спитала Людка. – Я читала про одну жінку в Індії. Вона завагітніла від думок про любов. Ой, Катька! Я так боюся завагітніти! Весь час про Сергія думаю. Чуєш? У мене яйця варені є і хліб зі смальцем. Будеш?
– Буду…
Катерина геть усе з’їла.
– Люд, а про вагітність ти серйозно?..
– От прийдемо додому, я тобі дам той журнал почитати.
Людка витерла долонею босоніжки, сховала їх у пакет і глянула на дорогу. З Килимівки прямували Сашко із Сергієм. Якраз до них.
– Кать! Посидьмо ще трохи. Онде наші хлопці йдуть зі школи. Вийде так, що ми на них не чекали, а просто сиділи. Додому разом підемо. Га?
– Людка, ми ж домовилися. Мені до Килини треба…
– Та буде тобі Килина. Посидь… Ти мені скажи: чи в тебе поїсти нічого не було, чи ти просто мого хотіла?
– Є… Я просто… для Килини. Не з порожніми ж руками…
– Чого тобі від бабці треба?
– Та так… пусте.
Сашко із Сергієм шанівських дівчат запримітили здалеку.
– Саня, це доля, – сказав Сергій. – То як? Мені Людка, тобі Катька?
– Домовилися, – кивнув Сашко. – Тільки спочатку треба їх підготувати.
– Саня, ти мене задрав! То «нам треба підготуватися», то «їх треба підготувати». Ми так ніколи не зберемося. А життя собі йде, між іншим.
– Спокійно. Ми швидко підготуємося.
– Швидко… Ми навіть свічок не купили в Килимівці. От ідіоти!
– А у вашому кіоску свічки не продаються? – запитав Сашко.
Сергій на те:
– Ха! У нашому кіоску тільки самогонка та казьонка.
– Людка! Ну, ти сьогодні… прям королева! – Сергій сів у траву поруч. Обніматися лізе.
– Ну-у-у! Ще заколки поскидаєш! – Людка плечиком хлопця відсунула й на Катерину гордовито – зирк! Мовляв, бачила!
Катерина з трави встала.
– Ну, я пішла…
Сашко з досади аж посинів.
– Кать, ти куди?
– Та… мені треба.
– Їй до Килини. Чуєш, Катю, а може, ми всі разом підемо? – Людка й справді почувалася королевою. Усіх, як пішаків, розставляла.
– Та ні, дякую. Сама піду.
Сергій – зирк на Сашка, мов ляпаса дав.
Сашко Катерину за руку – цап!
– Та стривай… Куди? Ти що, хвора?
Катерина хлопцю в очі глянула і – дрижаки по спині.
– Саня…
