сала і півлітровий слоїк сметани.
– Може, мало?
– Посидь. – Баба на палицю сперлася, на ноги немічні зіп’ялася, пошкандибала до мазанки. – А то й ні. Ходи сюди. Винось тарілки надвір.
Катерина до бабиної мазанки зайшла – аж подих дівці перехопило. Ікони на стінах, під іконами ладанки горять, між ними оберемки трав, і дух такий стоїть, що од щастя плакати хочеться.
– Отакої! Дівка стовбуром стала, – баба Килина Катерининого плеча торкнулася. – Спочатку поїж. Як за двох…
Краще б не казала. Де ті сльози взялися.
– Ой, бабцю Килино! Допоможіть… Допоможіть, бо вдавлюся.
– То ти мене знаєш?
– Вас усі знають. Хто кляне, хто боїться… Бабцю Килино… Хіба мені дитину зараз можна? Засміють…
Баба Килина посуворішала, тарілку з пиріжками Катерині в руки – тиць!
– От розкомандувалася! Сказано – спочатку поїж. Ходи, дитино. Сідай, зараз кручеників принесу.
І які ж то були крученики! Катерина один з’їла, другий, третього хтіла – рука не тягнеться… Соромно.
– Їж, Катрусю…
– І ви мене знаєте? – дівка третього крученика вхопила була, та після бабиних слів він у горлі й застряг.
– Іще вдавишся… – баба підсунула ближче тарілку з пиріжками, алюмінієвий бідончик із узваром.
Катерина їла, пила, й так їй затишно було у дивній оселі старої. А як їсти несила стало, зітхнула, на бабу очі підвела. А та ніби й чекала.
– От і добре. Пішли до хати. Хай нам святі пособляють.
Зайшли. Золоте світло, Катерині здавалося, не знадвору у вікна бризкає, а навпаки – з мазанки надвір. Сіла баба біля столу, свічку запалила, на Миколу Чудотворця перехрестилася, до Біблії поцілунком приклалася, та дівці:
– Сідай поруч. І мовчи. Не тре’ нічо’ казати. Знаю.
І голос Килинин тут, у мазанці, зовсім не такий, як надворі. Повторюється відлунням, наче не в тісній мазанці баба сидить, а стоїть посеред величезної печери.
Катерина не сіла – впала на лаву. На бабу дивиться – і страху нема, тільки передчуття дива дивного.
Килина очі заплющила, зашепотіла щось, однією рукою перебирає зілля на столі, другу під свічку підставила і віск на неї крапає, крапає. Аж – раз! Жбурнула Килина гарячий віск у зілля, шепотіти перестала, а очей не розплющує. Застигла, мов померла. Довго так сиділа. Аж доки віск не застиг у зіллі, наповнивши мазанку гіркім, як полин, духом.
– От і все, – баба розплющила очі, накрила долонею змішане з воском зілля. – А тепер слухай. Душа твоя чиста розірвана навпіл, і не знаєш ти, що добре, а що зле. А як того не розумієш, то й бредеш навпростець, хоч шляхи самі під ноги просяться. Ти дивишся навкруги – оце діло нібито добре, а придивляєшся – у багнюці воно втопло. І далі бредеш без кінця і краю. І ось – знову багнюка. Ти руку простягла – та ні, це ж чисте озеро. А всі навкруги – сліпі! Сліпі й кричать тобі: «Багнюка! Багнюка!» А ти оглухни! Оглухни, дитино, бо якщо ні – брести тобі крізь життя навпростець до скону і щастя не мати.
Баба замовкла, зиркнула на Катерину
