дулю скрутила.
– От ви, дівки, дурні. Навіщо втрьох? Учотирьох – воно краще. Я з тобою, Катька із Сашком.
– Ви про що? – Катерина ніяк уторопати не могла.
– Е, дівки, то великий секрет. Ми із Санькою готуємо вам сюрприз. Ви прийдете і помрете від щастя.
– Куди прийдемо? – Катерина аж засміялася – так кумедно Сергій своїм секретом вихвалявся.
– А це поки що теж секрет. От і мучтеся тепер, гадайте, що круті хлопці для вас підготували.
– Боже ж ти мій, як цікаво! – Людка мрійливо закотила оченята. – Я вже не можу дочекатися!
– Терпіння май! – Сергій знов примостився біля Людки, обняв її. – М-м-м-м! Людка! Ти просто королева. І красива, і розумна. Журнали весь час читаєш.
– Ой, швидше б уже п’ятниця. Замовила Миколі, щоб нових журналів привіз. – Людка поправила заколки у рідкому рудому волоссі, запитала подругу: – Кать! Ти завтра до школи підеш?
– Не знаю…
Катерина вже зібралася була йти, коли з темряви виринув Сашко.
– Оба-на! А ось і Катькин кавалер! – вигукнув Сергій. – Де ти був, Саня?
– До кургану по темному ходив, як останній ідіот! – Сашко криво всміхнувся до Катерини. – От тобі, Катю, спасибі! До Килини вона йшла, на курган зайшла, батька мого не помітила… Зовсім сліпа чи вдаєш?!
– То дядько Роман був біля копи? – Катерина почервоніла, та ніч те вкрила.
– А де ж йому бути?!
– Вибач…
Сергій підскочив:
– Саня! Яке вибачення?! Хай Катька на сюрприз погоджується.
– Та не бризкай слиною, Серьожа, – Катька на крок відступила. – Пристану на ваш сюрприз. Добре вже, добре…
Сашко знітився.
– Добре, то й добре. Я додому… Катя, тебе провести?
– Ходім.
Ішли темною вулицею Імені Леніна мовчки.
Нарешті Сашко кашлянув, обійняв Катерину.
– Можна?..
– Та хай… – Катерина всміхнулася, і Сашко враз став хоробрішим.
– Кать… Як мені буде шістнадцять, я на тобі женитися задумав.
– Ото дурний! – Катерина розсміялася.
– А що?.. Будемо спати в одному ліжку… Дітей заведемо. Порожній будинок відремонтуємо й житимемо… Я комбайнер нормальний, усі кажуть. Я з тобою… по-дорослому буду.
– Я оце «по-дорослому» щоночі вдома бачу. Таткові воно, може, й добре, а мамку шкода. Вона, бідна, за день накрутиться і проситься: «Льончику, любчику, давай спати», а він їй: «Та коли ти вже, їй-бо, наспишся, Дарино! Ану ходи до мене, бо як вріжу…»
– То твої… щоночі?
– Ну, майже… Одна радість – як татко п’яний. Приповзе, вирубиться, мамці – рай!
– А мій… маманю… не того. Ну, не дістає. Навпаки. Вона серед ночі, чую, шепоче йому: «Ромчику! Я ж знаю, ти не спиш… Ну, чого тобі ще треба?! Чого відвертаєшся?!» А батько: «Вигадуєш дурне! Утомився я, Раю. Не стоїть у мене».
– І чого підслуховуєш?
– А сама…
Катерина плечима знизала.
