Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…
ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.
– Та ні… то я дурне сказав – «ні кроку».
І пішов у бік Шанівки.
– Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, – розмірковував дорогою.
Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.
– О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?
– Та ні. Я на хвилю.
У жінки сокиру з рук.
– Давай сам.
Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.
– То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.
– А хлопець де? – озирнувся. – Чуєш, Раю! Де Сашка?
– Де ж йому бути. У школі.
– От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.
– Давай я тебе підміню.
Рая на чоловіка дивилася – і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!
– Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.
– Добре. Стій! У мене тут… – Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». – Ось! Візьми із собою.
Роман – в очі жінчині.
– Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.
– Ромчику…
Жінка – руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут – сокира. Рая на неї руки й поклала.
– Ромчику…
– Ну?
– Що з тобою? Якийсь ти…
– Та думаю… От відсіємося…
– І що?
– Та розлучуся…
– Що?! – жінка вухам не повірила. – Ти зі мною розлучишся?
– Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, поремонтую і буду там…
– От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! – Раїса вхопилася за сокиру.
– Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.
– Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!
Роман від дверей обернувся.
– От дурна! Поле засіяти треба… Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені біля копи.
Катерина моркву копала – аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася. Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат із рушницею.
– Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за ліфчика… Тільки б Микола погодився продати за олію! – сама до себе.
Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.
– Ну, все!
Гля’ – Людка! Катерина підхопилася.
– Люд! Зайди!
– Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… – Людка підбігла, очі горять.
– А що?
– До Шанівки люди приїжджають! Ось! – вихлюпнула.
– Та де?.. – не повірила Катерина.
