скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший – точнісінька копія Залусківського. Так?
– Так, – мамка з Раїсою в один голос.
– Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку – про маму рідну не згадає. Так?
– Льоню, як добре, що я до вас зайшла. – Раїса сльози втерла, на мамку з татком – кліп-кліп. – Такий ти розумний чоловік. Усе чисто роз’яснив. Пробач, що я на твою жінку… наговорила. То з горя.
– Та вже пробачимо, бо ж бачимо – зовсім ти не в собі, – мамка ще сердиться.
Раїса боком до дверей і все сльози втирає. Татко знову кашлянув:
– Ти теє… Про вбивцю забудь.
– Забула, забула… То з відчаю. Та й де б я зайвих двадцять гривень узяла. Не кажіть Романові нічо’… – проситься Раїса.
– Не скажемо, але ж… гляди мені! – татко суворо.
Вийшла Раїса від сусідів, долоні до очей приклала.
– Господи, що це я?! Наче сказ найшов…
Головою тряхонула, озирнулася.
– Катрусю? А чого це ти, дитино, під вікном сидиш? Змерзнеш навіки, а тобі ж колись діточок родити… Не можна. Піднімайся бігом.
– Та я… того…
Катерина ледь не розридалася. І така її лють охопила!.. Бісова Шанівка… Тітка Раїса вбивць найняти задумала… Сволота!
– І що вам до мене?! Чо’ чіпляєтеся?! – вигукнула.
І до хати. Дверима – грим!..
– Оце ще Сашко мені таким виросте, зовсім красно буде, – гірко прошепотіла Раїса й попленталася додому.
Ніч – як ворота в рай. Роман не спав. Ходив біля копи, тихо наспівував, чого за ним зроду не водилося.
– Ой ти, дівчино… З горіха зерня…
А вона все не йшла.
Роман подерся на курган. Руку до очей приклав.
– І де ти, Русалонько…
Мамка з татком півночі в ліжку шепотілися.
– Тре’ сказати… – мамка.
– Здуріла?!.
– А як уб’є?
– Проспиться й схаменеться. Ти ж бачила… Як навіжена. Мабуть, забув Ромка свого списа в Райку встромляти, от вона й біситься.
– Годі, Льончику. Давай спати. Завтра ж…
– Е-е-е, люба, я ж не хочу, щоб моя жінка збісилася. Ходи до мене.
– Льончику…
– Ходи, сказав…
Катерина ледве дочекалася, поки мамка з татком поснуть. А як усе стихло, з ліжка підхопилася, ліфчика швиденько на себе напхала і… завмерла.
– Чи не йти?.. Он воно як…
Очі сині Романові згадала. «Русалонько, Русалонько… Ніжки дорогоцінні… Люблю тебе… Люблю…» Аж затремтіла.
– Та як не піти?!
Те-се накинула. Не пішла – бігма побігла.
Роман іздалеку розчув.
– Русалонько?..
– Тут
