Село не люди. Люко Дашвар
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Село не люди - Люко Дашвар страница 6
Глянула – сонце за полудень, попереду вже видно Килинину мазанку, а праворуч – рукою подати – курган.
– Заскочу на курган на хвилю, – сказала собі. – Може, й передумаю до Килини пертися.
Із самого ранку Катеринин татко Льонька гарно вмовляв друзяку Романа піти з ним за сільською чередою. Навіть приховану від дружини Дарини пляшку показував.
Ромко шкулився, очі відводив і все торочив:
– Та не можу. Мені Залусківський наказав трактора полагодити.
– Ромка, ти ж мене знаєш, падло! Я ж сам пити не можу. Я не алкоголік! – Льонька не злився – бентежився: що з Романом? Біда?
– Давай іншим разом… – Роман сам не свій, очі долу, мнеться, як свіжа шкіра.
– Отак мені череду перегидити! – Льонька плюнув і пішов до корів. – Ану мені! Тварюки! Гайда! Гайда!
Батогом спересердя так крутонув, що і власній жопі дісталося.
– І що воно за день?! Не день – «Лісова пісня»!..
Роман провів Льоньку поглядом, сів біля постаменту, на якому колись колгоспниця із серпом стояла.
– Чи й справді трактора подивитися?
А тут і Залусківський чеше.
– Романе, йди. Робота є. За курганом копу сіна склали, знаєш?
– Сам складав. Як не знати. Аж п’ять літрів олії заробив. Оце мащуся тепер щодня від щастя.
– А ти за копу мільйона хтів?! Кажи – будеш робити чи інших пошукати?
– А що робити?
– Копу стерегти. Якісь чужі курви приловчилися сіно красти.
– Давай рушницю…
– Може, автомат?.. Здурів! Так іди.
– А скільки…
– От вам би всім одне – скільки та скільки. Йди! Не скривджу.
– Зараз кажи, бо в мене й удома справ вистачає.
– Десять гривень за ніч.
– За ніч? То чого мені серед білої днини туди пертися?
– Ну, того… Не за ніч, а за добу.
– Тоді хай двадцять гривень. Скільки мені там тирлуватися?
– Та тижні зо два. Йой! Чотирнадцять діб, та по двадцять гривняків. Ти мене розориш, Романе! Ні, мабуть, не треба, – махнув рукою Залусківський.
– Е, стій! А давай без грошей.
– Без грошей? Давай! – повеселішав Залусківський.
– Трактора даси. Я поле своє виорю. Озимину засію.
– Хай буде, але на своєму пальному оратимеш!
– Добре, – Роман відштовхнувся від постаменту, підвівся. – То я пішов?..
– Поїсти із собою візьми. І щось тепле. Ночі вже холодні.
– От який ти в нас дбайливий, Залусківський! – осміхнувся Роман.
– Атож! Що би ви без мене робили. Повиздихали б! – образився Залусківський.
Роман махнув рукою, пішов до хати.
– Рай! Збери щось поїсти. Мені роботу дали!
– Із грішми?
Романова