ти ж лантух з лайном!!! За яким правом не даєш нам проїхати?!
– Сам ти лантух… забирайся з дороги! – репетував селянин.
– Це я наказав забратися тобі, свиното! – верещав пан Зборовський. – Та ти хоч би знаєш, хто я такий?!
– А мені плювати, хто!!! – візник загрозливо замахнувся батогом.
– Ах ти ж смердюча пика плебейська!!! Та я – сам Мартин Зборовський, от хто я такий!!! Ти зрозумів нарешті, з ким маєш справу?!
– Подумаєш, який такий Зборовський вишукався?! Та хоч би ти був тричі князь – не поступлюся!!!
– Забрати його!!! – поляк аж підскочив у сідлі. – Забрати звідси цю псячу кров!!![25]
Служники, що тим часом спішилися, дружно накинулися на візника. Той встиг лише раз хльоснути батогом, як його стягли з воза і жбурнули в канаву. Один зі служників зайняв місце селянина й заходився розвертати його віз, щоб звільнити проїзд. Візник між тим виповз із канави й, люто лаючись, кинувся до коня, на якому сидів пан Зборовський. Поляк стьобнув сіромаху батогом просто по очах. Селянин вереснув і впав, двоє служників знов зіштовхнули його в канаву. Осліплений ударом селянин почав голосно обурюватися:
– Що ви робите?! За яким правом?! Розбійники!!!
Зачувши гвалт, до місця події почали потихеньку збиратися місцеві витріщаки. Вони спробували обережно дізнатися в служників пана Зборовського, що ж тут, власне, сталося? Але підоспілий на допомогу полякам рихтар Адам Кухта відповів обивателям:
– Не суньтесь не у свою справу, інакше, чого доброго, опинитеся в тім же становищі, що й оцей бельбас, який одержав батогом по очах! Ідіть своєю дорогою й не накликайте на себе лиха.
Оцінивши кількісну перевагу незнайомців й їхню надзвичайну озлобленість, витріщаки вирішили не спокушати долю й потихеньку відійшли подалі. Переслідувачі ж на чолі з місцевим війтом, нарешті об’їхавши розчіплені вози, кинулися наздоганяти втікачів. Незабаром містечко залишилося позаду. Дорога вела на південний схід…
Князь Сангушко ледь не падав від страшної втоми, але розпач надавав сил. Він уперто біг уперед, не розбираючи дороги, хриплячи, кахикаючи, жадібно хапаючи ротом повітря. У якусь мить ноги просто відмовилися слухатись. Дмитро Федорович запнувся, боляче вдарився руками об мокрий камінь, спробував підхопитися, однак знов послизнувся і влетів у невелике болітце. Кілька секунд поборсавшись там, ра5чки вибрався на сухе місце, нарешті знов здійнявся на ноги й поплентався до прилеглого яру, не відчуваючи тіла, хапаючись руками за що тільки можна й похитуючись з боку в бік.
За ним точно гналися: десь тріскотіли кущі, хтось лаявся з придихом… Князь перебував у тім стані крайньої утоми, коли геть зникають навіть найважливіші думки, залишається одне тільки безпосереднє бажання – відпочити будь-що. Він не думав більше ні про своє життя, ні про Анджея, ні навіть про Олену – тільки про те, коли ж нарешті перед ним відкриється острівець порятунку, де можна відпочити! Таким острівцем уявлявся
Специфічна польська лайка, що вказує на низьке («собаче») походження опонента.
