сміти!!! Ти що собі дозволяєш, дурню?! Це ж княгиня!
Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.
– А-а-а!.. – завив той і розтиснув пальці. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетівши на невеликий пагорок, помітила двох вершників, до сідла одного з яких було приторочене неживе тіло.
Нещасна завмерла на місці, упізнавши рідні риси… Не думаючи більше ні про що інше, вона кинулася до вершників. Та не добігши буквально двох кроків, зупинилася, немов укопана.
– Ні-і-і!!! – чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине її.
Дмитро Федорович вже не дихав, його посинілі ноги були босими, лівий рукав колись розкішного жупана й усі самоцвітні ґудзики відірвані, біла батистова мереживна сорочка почервоніла від крові, що сочилася із численних ран. На поясі бовталися порожні піхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальців…
Розглядаючи скалічене тіло обожнюваного чоловіка, Олена не розуміла, що з нею коїться. В голові паморочилося, коліна підкошувалися, серце стискалося від жаху, болю й жалості до коханого. Перш ніж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомніла і впала на землю.
– Пане, та вона ж не дихає!!! – закричали підоспілі служники.
– Пся крев, що ви з нею зробили?! – лаявся Мартин Зборовський, підбігаючи до тіла молодої княгині.
– Це не ми, пане, це вона сама! Напевно, зарізала себе… – виправдовувалися абсолютно розгублені воїни. Їхній переляк був очевидним – але ж то були добірні, неодноразово перевірені у справах люди!..
– Тупоголові мерзотники! Ви що ж, не могли упередити її дії?! І що ж мені тепер робити?! Хто повірить, що вона сама, а не…
Пан Мартин упав на коліна, приникнув вухом до грудей княгині. Й відразу ж жваво закричав:
– Слава Богові, вона дихає… Візок сюди, хутко!!!
Коли загорнену в теплі шуби княгиню акуратно поклали на підводу, пан Зборовський гидливо озирнувся на приторочене до сідла тіло князя Сангушка і скомандував:
– А цього кинути в хліву!
– Але ж він поранений, то може, його краще разом із…
Служник не договорив, замовкнувши під гнівним поглядом пана Зборовського, який негайно закричав, немов божевільний:
– У хлів кинути це падло, я кому сказав?! Нехай там здихає… якщо дотепер ще не здох!..
Ніч видалася морозною.
Отямившись у брудному сараї просто на купі гною, Сангушко спробував поворухнутися, але тіло зовсім не слухалося. Зненацька він з надзвичайною ясністю відчув, як з нього безповоротно виходить живе тепло. І чітко зрозумів, що помирає… от зараз, лише за кілька крижаних митєвостей і помре – тобто перестане відчувати, кохати, страждати… Князь не розумів, як опинився в такому дивному становищі: тільки-но жив, боровся, рухався – а тут раптом усе закінчується…
І ще Дмитро Федорович ясно зрозумів,
