юному личку княжича! Здавалося, від гарячого, щирого співчуття він на очах перетворюється в маленького дідка, убитого горем… День за днем Василь Костянтинович просиджував у кутку біля вікна, підперши кучеряву голівку випещеними мініатюрними ручками й мовчки розглядаючи брата.
З кожним днем стан хворого погіршувався, а ситуація в Острозі нагніталася. Зрештою, князь послав гінця до друга свого батька Федора Івановича Сангушка з проханням терміново прибути до нього в Острог. Не заспокоївся, доки гонець не повернувся з відповіддю: князь Сангушко спробує прибути з усією можливою поспішністю. Залишалося викликати нотаріуса для оформлення заповіту.
Того чудового сонячного ранку Ілля Костянтинович прокинувся раніше, ніж зазвичай. Йому навіть начебто полегшало: біль минув, і князь розпорядився накрити до сніданку. Близько полудня небо поступово затягнули дрібні пухнасті хмарини, що утворили навколо сонця гарні різнобарвні кільця: червоне, жовте й блакитне. Князь вирішив, що це добрий знак.
Василь Костянтинович навпаки прокинувся пізно, поснідав знехотя й, як зазвичай, улаштувався навпроти брата з байдужо-тужним виглядом, зрідка визираючи в розкрите вікно. Раптом його погляд змінився. Таке трапляється з чутливими натурами: людям менш темпераментним їхні вчинки нерідко здаються дивними і непередбачуваними. Похмурі очі княжича миттєво пожвавішали, зайнялися якимсь особливим внутрішнім вогником, смуток зовсім щез, змінившись несподіваною радістю, зморщечки на чолі розгладилися. Він зірвався з місця, голосно вигукнувши:
– Ну, нарешті! – вмить опинився у дворі.
Розгубленій прислузі лишалося спостерігати з вікна, як княжич мчить назустріч комусь невидимому. Беат уже хотіла віддати наказ наздогнати хлопця, але, виглянувши у вікно, помітила, що Василь Костянтинович уже прямує назад, тримаючи за руку незнайомця.
Гість (це був князь Сангушко власною персоною) зійшов по сходах і в супроводі княжича повагом увійшов до зали. Влаштований молодою княгинею прийом свідчив, що вони знайомі: Беат упізнала прибулого, й коли виходила гостеві назустріч, було помітно, що вона здивована й почувається непевно. В очах у княгині навіть мигнув докір, тому, відповідаючи скоріше на цей погляд, аніж на слова привітання, Федір Іванович мовив:
– Я давно хотів відвідати вас. Завжди було цікаво подивитися, як маленька Беат впорується з роллю господині такого величезного замку.
При цих словах гостя Василь Костянтинович нервово здригнувся, Беат же відповіла бентежачись:
– Я вже давно виросла, Федоре Івановичу.
– Княгине, що не кажіть, але для мене ви назавжди залишитеся маленькою дівчинкою з палацу.
Потім озирнувся до Іллі Костянтиновича, уважно подивився на хворого, ковзнув поглядом по округленому черевцю Беат і жартівливо мовив:
– Що ж це ви, добродію, хворіти надумали? Поруч із
