лорд Генрі. – Правда ж, містере Ґрей?
Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз картину і обернувся до неї обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть ступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Юнак стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана, як одкровення. Він ніколи не помічав її раніше! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби – він слухав їх, сміявся і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності, зі своїм моторошним застереженням про її тлінність. Це відразу розворушило Доріана, і ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиття своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, прийде день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан буде зігнуто й понівечено. Померхнуть червоні уста, злиняє золотінь волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.
На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і зайшли слізьми. На серце ніби лягла крижана рука.
– Хіба портрет вам не подобається? – вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.
– Певна річ, йому подобається, – зауважив лорд Генрі. – Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один з вершинних творів у сучасному малярстві! Я ладен віддати за нього скільки ти загадаєш, Безіле. Я мушу придбати його.
– Це не моя власність, Гаррі.
– А чия ж?
– Доріанова, звичайно, – відповів художник.
– Йому таки пощастило.
– Який жаль! – пробурмотів Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. – Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет повік лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня… О, якби тільки можна було навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав – портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, все, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!
– Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, – засміявся лорд Генрі. – Вона б не дуже принадно позначилась на твоїй роботі!
– Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, – сказав Голворд.
Доріан Ґрей обернувся до нього.
– Я цього певен, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж позеленіла бронзова статуетка! А може, й того навіть не вартий.
Художник у подиві розширив очі. Це було так несхоже на Доріана. Що сталося? Він увесь аж мало не кипів від роздратування, вид його палав.
– Так, – вів далі Доріан. – Я для вас менше, ніж срібний Фавн[16] чи отой Гермес[17] із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А
