ходіть сьогодні до театру, Доріане, – мовив Голворд. – Залишіться у мене, пообідаємо разом.
– Не можу, Безіле.
– Чому?
– Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.
– Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.
Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.
– Я благаю вас.
Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.
– Ні, я мушу йти, Безіле, – відповів Доріан.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. – Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?
– Неодмінно.
– Ви не забудете?
– Ні, звичайно, ні, – запевнив Доріан.
– І… Гаррі!
– Що, Безіле?
– Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.
– А я вже й забув.
– Я покладаюся на тебе, Гаррі.
– Хоча б я сам міг покладатись на себе! – засміявся лорд Генрі. – Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!
Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.
Розділ III
Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені,[19] маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма[20] ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі – посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом – вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, – і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам’яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі – переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловства тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі,[21]
