не знало сонця. Йому відкрилася краса співчуття вселюдського, співчуття і в щасті, і в горі: «Співчуття – найвеличніше й найпрекрасніше почуття у світі» (це – пізній Вайлд). Отож і з цього боку вимушений дворічний аскетизм благодійно вплинув на письменника. Правда, він і не пробував стати спиною до себе колишнього: краса через насолоду, краса через страждання – ось такою несхибно послідовною уявлялася йому власна духовна еволюція, збагачена досвідом в’язниці.
Та проте він вийшов на поріг нового етапу своєї творчості, синтез «затіненої половини саду» з «освітленою сонцем» (слова з «De profundis») обіцяв, може, непересічні відкриття в мистецтві, якби… Якби ж то суспільство простягло бодай символічну руку допомоги йому як художникові! Але зестетизовані міщани, що створили були культ Вайлдові, скоро стався суд, позрікалися його: «Нація мореплавців та спортсменів, річ природна, досягла досконалості в двох споріднених мистецтвах – в умінні втікати з потопельного судна і бити лежачого», – гірко зауважував з цього приводу Річард Олдінґтон. П’єси Вайлда після засуду автора зникли зі сцени, з книжок його влаштовано автодафе, згадувати його ім’я в аристократичних салонах Лондона на довгі літа стало ознакою поганого тону. А по виході з ув’язнення він змушений був піти на доброхітне вигнання і оселитись у Франції під прибраним ім’ям, терпіти матеріальну скруту і чи не більшу – скруту духовну, бо дуже мало зосталося щирих друзів, і потроху пригасати, тепер ще й здоров’ям підупалий.
При кінці своїх в’язничних буднів Вайлд сподівально зазначав, що тепер у його творчості «має з’явитись… якась нова естетична гідність». Однак реально ті сподівання втілились тільки у «Баладі Редінзької тюрми», надрукованій анонімно 1898 р. На запитання, чому він не пише, опинившись на волі, його відповідь була така: «Я писав, коли не знав життя; тепер, коли я знаю, що таке життя, я не маю що писати. Життя не можна писати, життя можна тільки жити».
Помер Оскар Вайлд 1900 року в Парижі – за місяць до настання нового сторіччя.
Вершина проповідуваного Вайлдом естетизму і водночас великої мистецької сили заперечення декадентських крайнощів цієї естетичної концепції – роман «Портрет Доріана Ґрея». Фантастичний рушій романного сюжету – портрет головного героя. Спромігшися з портретової ласки на вічну молодість, спокушений чарами філософії «нового гедонізму», що його проповідує лорд Генрі Воттон, з яким Доріан познайомився в майстерні художника Безіла Голдворда, – юнак віддається в житті самим насолодам, тягар моральної відповідальності перекладаючи на свого портрета. Зухвало-егоїстичні парадокси лорда Генрі, зневага його до всякої вульгарності (до якої він залучає і співчуття та страждання вкупі з бридотою), культ молодості, краси й насолоди, що не знає морального стриму, – стають і Доріановою філософією. Жадливий до розкошів і нових незвичних вражень, він свій дім обставляє з великою пишнотою, колекціонує старовинні гобелени й рідкісні парфуми,
