суперечки, так сказав про свій роман: «Справжня мораль цього твору полягає в тому, що всяке надужиття, так само, як і самозреченість, тягне за собою покару. Тобто, – конкретизує думку Вайлд, – художник, Безіл Голворд, надмір обожнюючи фізичну вроду, як це робить більшість художників, помирає від руки того, в чиїй душі він породив страхітливу й безтямну марнославність. Доріан Ґрей, живучи в самих тільки чуттєвих насолодах, пробує вбити сумління і в цю мить убиває самого себе. Лорд Генрі Воттон намагається бути тільки спостерігачем у житті і під кінець виявляє, що ті, хто уникає битви, ще глибше зранені, аніж ті, хто бере в ній участь».
Роман Вайлда дає надзвичайно цікавий матеріал для роздумів про пророчу й надлюдську (хоч вона й від людини) силу мистецтва. Великі майстри слова не раз були трагічними «самопророками»: Джек Лондон явив у романі «Мартін Іден» візію загибелі себе самого як людини в тенетах нерозв’язних суперечностей, і так само й Вайлд у «Портреті Доріана Ґрея», – якщо обмежитись лише двома прикладами. Людині вільно теоретизувати, але мистецтво має спромогу відтинати від тих умоглядних теоретизувань усе наносне, минуще й хибне. Найголовніший урок Вайлда полягає в тому, що людина не може загравати ані з мистецтвом, ані з життям. Урок цей і для вайлдів, і для ґреїв, будь-коли й будь-де сущих.
Тим-то у зблисках дотепів філософського речника роману, лорда Генрі, не слід бачити лишень «орхідейне», привабне зокола, а отруйне вмістом, чи простий словесний феєрверк. Бо чимало тут і від заперечення тих викривлених здобутків новочасної цивілізації, що зводилися до фізичного ожиріння та духовного злочинства (писав же Вайлд: «Коли приватну власність скасують, не буде ні причини для злочинів, ні потреби в них – вони перестануть існувати». Наївняк-утопіст, він і не уявляв, що постануть такі ситуації, коли скасуванням приватної власності назвуть піднесення її до рангу державно-монопольної і тим самим устократ посилять суспільну зумовленість злочинності!).
В романі Вайлд уповні розкрився як блискучий оповідач, віртуозний майстер переливати гру парадоксальної часто-густо думки у дзвінке слово. Хоча й помітний тут добір і аж перебір лексики, у повному напрямку скерованої, з балансуванням на суперлативах (слово beautiful – прекрасний – та з десяток синонімів до нього він вживає до 400 разів!) – все-таки це частковість. Переважає в мові роману простота й невимушеність викладу, що йде від препильної уваги до форми, до звукопису слова, до розподілу інтонаційних акцентів, до ритміки, щоб ніщо не базувалося на самодіяльній стихії.
Як на обсязі, так і на стилі Вайлдового роману позначились тенденції французької романістики: перед ним в англійській прозі мало хто був такий нещадний до неощадності вислову. І коли часами Вайлд легкодумно здавався на описовість, зокрема «побілямистецьких» речей, то це теж було від французів, тільки «прокаженно-декадентських» (мовивши голосом одного праведного британського газетяра),
