оглянутися на тебе. Якби я весь час отак оглядався, то не досяг би нічого. Твоє здоров’я, воєводо!
Костянтин розслабився, лише краєм ока стежив за діями слуг, Василько звернувся до нього і запитав, киваючи головою на намісників:
– Клопотів не було?
– Та ні, сидять тихо, – відповів воєвода.
– Принишкли? Чи надовго? – допитувався Василько.
– Гадаю тільки зовсім божевільний може сподіватися на те, що повалить князя. Ти сам знаєш, що ні мадяри, ні австрійці, ні вже литвини проти Данила Романовича не виступлять.
– А хан? Ти його забув? – запитав Василько.
– А ярлик на князювання, будь він неладний? Ні, звідси небезпеки немає.
– А звідки її сподіватись?
– Не знаю, – відказав Костянтин. – Від когось із княжого роду?
Василько махнув рукою і перевів розмову на інше.
– Про сина мого щось чув?
– Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цікавить.
– І це також, – поважно відповів Василько. – У державі має бути одна голова. Лише тоді вона міцна.
– Твої слова, князю, та до вух років двадцять назад, – підтримав його воєвода. – І не було б цієї ганьби на землі руській.
Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.
– Чую, є про що поговорити. Після трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову і продовжимо.
Тут звичний хід трапези порушила поява несподіваного гостя. У низенькому середнього віку чоловікові всі впізнали воєводу Бакоти Милія. Його поява виявилася несподіваною навіть для князя, якщо врахувати відстань, яка віддаляла це прикордонне місто від столиці.
Милій підійшов до столу і опустився на одне коліно.
– Підійди, воєводо! – прогримів у тиші голос Данила. – По правді, я не сподівався побачити тебе тут. Прошу сідати до столу.
– Пробач, князю, – відказав, підводячись, Милій, – але бачить Бог, не з власної волі я подолав далеку відстань. Не сам я прибув до тебе.
– Не сам? – здивувався князь. – Хто ж іще з тобою? Де твої супутники?
– Не думаю, що їхня поява звеселить твоє серце, князю, – похмуро промовив Милій.
Він обернувся і махнув комусь рукою. Великі двері прочинилися, і у трапезну тихо увійшли двоє чоловіків. При їхній появі замовкли всі. Пишні, розшиті орнаментом халати, підперезані широкими поясами, гостроверхі шапки з хутра, легкі чоботи із задертими носами і вузенькі щілини очей на позбавлених будь якої рослинності жовтих обличчях.
Монголи!
Воєвода Костянтин бачив, як спохмурнів Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немає при собі меча, як докірливо похитав головою митрополит Кирило.
А несподівані гості упевнено йшли вздовж столів, за якими принишкла знать. Так ідуть господарі у своєму будинку.
На два кроки від них простував
