описувані часи столиця не могла похвалитися ні величчю, ні смиренністю нечисленного населення. Римляни, підбурювані усілякими авантюристами, останнім часом неодноразово виганяли главу церкви зі свого міста, потрапляли під владу тих же авантюристів, метою яких було єдине – побільше урвати із залишків пирога багатого колись Риму і при слушній нагоді вчасно зникнути. Так траплялося раніше; це сталося і на початку понтифікату теперішнього Папи. Бачить Бог, кардинал Сінібальдо Фієскі не хотів надягати подвійну корону і ставати Інокентієм IV. Майже два роки святий престол був порожній після того, як пішов у засвіти його попередник Целестін IV, два роки не міг зібратися конклав кардиналів, щоб обрати нового слугу слуг Божих. Лише після того, як король Фрідріх намагався незаконно посадити на папський престол свого ставленика, кардинали нарешті змогли майже одноголосно проголосувати за нього, єпископа Альбенгі Сінібальдо Фієскі. Мало того, що конклав відбувався не у Святому місті, а у невеличкій Ананьї, новообраний Римський Папа протягом десяти років не міг повернутися у місто Петра. За ці роки було все: і приниження вигнанням, і страх за власне життя, і непосильна робота з укріплення позицій Церкви, які вже похитнулися, і відчайдушний крок з відлученням непокірного Фрідріха від церкви, і, врешті-решт, примирення. І лише пізньої осені минулого року Папа Інокентій зміг повернутися до себе додому, в апостольську столицю, у Рим.
Невесела, безрадісна картина постала перед його очима. Коли Сінібальдо Фієскі ще був кардиналом, служив у курії, а потім як єпископ Альбенгі неодноразово приїжджав сюди, він ніколи не зустрічав такого запустіння. Колись чисті широкі вулиці, забруковані ще за часів перших римських єпископів, поросли травою і бур’яном, ними текли потоки нечистот; деякі церкви були зачинені, і лише бродячі коти та собаки порушували тишу під склепінням Божих храмів. У ті церкви, де ще правилося, людей ходило мало. Здавалося, місто, де апостол Петро почав свою проповідницьку місію і де прийняв мученицьку смерть, перестало бути християнським і повернулося у язичницькі часи.
Врешті місто прокинулося. Його шум досяг палацу Святого Ангела і застав Інокентія за робочим столом, де він слухав доповідь свого секретаря. Папа сидів за масивним дубовим столом, за яким працювали його попередники ще від часів Григорія VII. Інокентій був одягнутий у традиційну білу сутану, котру папи зазвичай носили вдома, тільки поверх неї була сукняна накидка – зима цього року виявилася морозною і сніжною, і печі не нагрівали як слід усі зали палацу.
Інокентій сидів під великим фамільним гербом сім’ї де Фієскі: на щиті чергувалися косі білі і сині смуги. Лише недавно Папа Римський зміг помістити його на вежу замку Святого Ангела, і, судячи з усього, ненадовго, бо декан священної колегії кардиналів Рінальдо Конті приніс невтішні новини. З його слів Інокентій зрозумів, що хтось у місті підбурює проти нього народ.
– Дізналися, хто це? – запитав Папа.
– Ми спіймали декількох призвідників, – повідомив декан. – На допиті вони лише підтвердили те, про що ми самі здогадувалися.
