style="font-size:15px;"> – Ми привезли Вашій Святості особисте послання мого короля, – сказав Девмонд.
Він вийняв зі складок пишного одягу згорнутий пергамент і простягнув Папі. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувій і став збоку.
– Ми прочитаємо його і дамо вам відповідь, – повідомив Інокентій, даючи знати, що аудієнція закінчилася.
Це зрозуміли і прибулі. Вони вклонилися і задкуючи віддалялися від трону. На подив Папи і кардинала Воїшелк залишився стояти на місці. А четверо його попутників, неначе нічого не трапилося, позадкували до дверей.
Коли у тронній залі залишилися лише Папа із кардиналом і Воїшелк, Інокентій запитав:
– Я так розумію, що у вас до мене справа, не призначена для сторонніх вух.
– Саме так, Ваша Святість, – відповів Воїшелк.
– Що ж, мудро, – похвалив Інокентій. – Я вас уважно слухаю.
– Пробачте, Ваша Святосте, але я хотів би поговорити лише з вами. Справа надто конфіденційна.
Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.
– Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти від своїх підлеглих.
– Буду відвертий, Ваша Святосте, – почав Воїшелк. – Великий магістр Німецького ордену охрестив мого батька і матір, але не мене. Я завжди був проти цього. Мало того, я більше схиляюся до традицій грецької віри, ніж римської. І я ніколи б не згодився приїхати сюди, у Рим.
Хоч ці слова і неприємно вразили Папу, він, тим не менше, спокійно відповів:
– І все ж ви тут.
– За інших обставин мене тут би не було.
– Що ж це за обставини?
– Дозвольте, Ваша Святосте, я коротко опишу обстановку, яка склалася у нашій землі.
– Що ж, мені буде цікаво.
– Два роки тому мій батько Міндовг заснував місто на руських землях, зробив його своєю столицею, тим самим кинувши виклик руському князеві. Не знаю, що було на думці у батька, принаймні мене він у свої плани не посвячував, чи хотів він війни, чи сподівався, що князю Данилові, стурбованому появою на його східних кордонах Золотої Орди, буде не до нього, але війна почалася. І тоді батько зрозумів, що по суті воювати йому просто нічим, тим більше що навіть його власні племінники виступили проти свого дядька. А тут ще могутнє військо Данила. Щоб отримати хоч якусь підтримку хоч від когось, Міндовг і згодився прийняти хрещення від ворогів Данила, німецьких рицарів. Але замість того, щоб допомагати йому у боротьбі з Данилом, тевтонці поспішили розсипатися по нашій землі, маючи твердий намір там залишитися. Тому мій батько і помирився з Данилом.
– Даниїл, – перебив його Інокентій. – Щось дуже часто сьогодні я чую це ім’я. Чи не дивно це?
– Гадаю, ви ще більше здивуєтесь, Ваша Святосте, коли скажу, що тут я лише через одну причину: мене до вас прислав особисто руський князь Данило Романович.
Почуте збентежило римського єпископа. Він недовірливо подивився на спокійне обличчя
