в їхній квартирі, ночувало під диваном, а зранку (неділя) мама Свєта з’ясувала, що тхне не від сміття під раковиною і не з ванни, а дивні звуки – то не сусіди за стіною бавляться в ліжку, а тхне і скавчить виключно з-під їхнього власного дивана. Ставши навколішки, вона з огидою витягла звідти разом із пилюкою і синім, без задніх ніг, пластмасовим верблюдом нещасне цуценя і підняла на рівень своїх широко розставлених красивих блакитних очей, здивовано роздивляючись. За великим рахунком, Світлана не була злою жінкою, і тварин вона любила, навіть собак більше, ніж котів, але ж не у себе під диваном, та ще так раптово. Тому після нетривалої дискусії з донькою під акомпанемент сліз, шмарклів і дощу зі снігом за вікном зійшлися на компромісному варіанті – цуценя живе в квартирі тиждень, не більше, хай від’їдається, а потім його покладуть там, де взяли, – біля під’їзду. Ну, й само собою, всі клопоти по утриманню – на малій. Тут уже мав місце суто виховний момент, і матір небезпідставно вважала, що таке спілкування і доглядання може піти на користь, перш за все, їй самій, бо не прийдеться відповідати на безглузді запитання доньки і взагалі приділяти зайву увагу. «Одна умова – коли приходить хрещений, собачку йому не показувати і нічого про неї не казати – дядько Петро не любить собак! Інакше він тобі шоколадку не принесе!»
Як смачний чорний шоколад перетинається в житті з білим голодним цуценям, Оля не розуміла, але, зважаючи на свій досвід спілкування з хрещеним, пораду мамину виконувала бездоганно. І тепер до рибок в акваріумі (хрещений подарував) і молодшого братика (це вже, напевне, тато) та інших хатніх клопотів додався і цей, собачий.
Дядька Петра Оля побоюється за широку нещиру посмішку і дивні несмішні жарти. Коли він приходить – високий, огрядний, без жодної волосинки на голові, часто неголений, від чого видається таким собі темним вуйком із далекого лісу, різкими нервовими жестами розсікає повітря навколо себе, наче хоче розігнати і знищити свій дивний неприємний запах – і посміхається-посміхається-посміхається, намагаючись дістати-спіймати-вичавити з неї усмішку у відповідь, вона завжди ховається. Оля не хоче віддавати свою усмішку, навіть на секундочку, ні! Їй страшно, що хрещений її більше ніколи не поверне, і лише шоколадка, роздираючи її страхом і бажанням солодкого на шматки, виманює зазвичай її з укриття своєї кімнати до теплої кухні, де вона на дивані й позбувається усмішки взамін на свободу. Дядько Петро приходить зазвичай увечері і залишається в кухні з мамою пити чай, довго; а вони з братиком йдуть в ліжко спати: «Чао-чао, мої маленькі!» – ласкаво, що з нею не часто трапляється, каже мама, надсилаючи повітряний поцілунок. Наступного дня мама завжди добра і весела, і не гарчить, коли, збираючись до дитячого садочка, молодший братик Ваня застигає, наче вкопаний, біля акваріуму. Він дуже полюбляє говорити до риб і завжди, коли йде, каже: «Беба, пока!», – і дружньо махає рукою всім рибам без виключення, навіть пласкій чорній потворі, але ті ніколи не
