то географії, – в океані, а потім уже риби вилізли на берег і стали людьми.
– Перетворилися на людей?! Як у казці?
– Як у казці. Спочатку на мавп, а потім на людей, – картопля накривається кришкою.
Мама й сама дивується такому логічному висновку про походження людства: «Треба запитати в Петра, чи правильно я все сказала: риби – на мавп; мавпи – на людей?»
А дівчинка подумала, що її молодший братик, коли ховається від великої чорної потвори, що виникає з-за акваріумного каменя, плавно поводячи величезними плавниками, напевне стовідсотково – риб’яча дитина. Як і вона сама, коли приходить хрещений і мама змушує її читати вірші на кухонному дивані, а вона від страху не може сказати ані слова. І це значить лише одне: їхній татко, якого вони так люблять, – величезний риб!
Білка, як Оля назвала цуценя, прожила, попри всі погрози на виселення, в квартирі до самої весни – дійсно, не така вже й зла мама Свєта. Але як тільки сонечко почало пригрівати, собача винесли у двір, де дітвора за якихось дві години змайструвала із дощок халабуду, а пенсіонери з навколишніх лавочок принесли перший обід. Все, що залишилось від Білки особисто для Олі – радість, з якою собака зустрічала колишню господарку, Білці на пам’ять залишився тонкий рудий нашийник.
Згодом Білка стала улюбленицею багатьох мешканців будинку. Собака швидко росла, перетворюючись на красиву, граціозну, довголапу і довгоморду суку з благородним екстер’єром, розумну і зрозумілу для навколишніх, що для виживання в таких умовах вкрай важливо; з таким напрочуд добрим та грайливим норовом, що інколи навіть здавалося, що вона вміє посміхатися. Хвіст Білка мала невеличкий, зате пружний, і так навчилася ним бавитися і смішити людей, що інколи в дворі відбувався справжній атракціон, на який вечорами сходилося подивитись чимало людей. Публічні виступи Білці вдавалися чудово, вона взагалі любила, як будь-яка дитина, бавитись, але найкращі вистави виходили, коли до неї приєднувався Боні – ще одне цуценятко, матері якого (і ще трьох таких же схожих на нього, рудих і волохатих, цуценят) сердобольні мешканці також надали притулок у дворі. Боні був кумедним песиком на коротких лапках із пласкою мордою, тобто повною протилежністю Білки. Вайлуватий, але напрочуд рухливий, з густою шерстю, приємною на дотик, особливо коли Боні ніжився на сонці, – м’який, теплий, його так любила гладити малеча! Удвох вони влаштовували справжній цирк, ганяючись одне за одним, імітуючи сварки, кусання, боротьбу, стрибали через лавки; насправді, так вони гралися поміж собою, а люди думали, що собачки бавляться спеціально заради них, але це не заважало отримувати обом сторонам безпосереднє задоволення.
Звісно, далеко не всі мешканці будинку любили Білку і сімейство Боні. Ніхто не знав, що робити з собаками далі, коли виростуть всі п’ятеро, і що станеться, коли раптом з’являться ще цуценята, а потім ще і ще? Ніяких відповідей на ці запитання доброзичливі мешканці будинку не мали, проте, зважаючи, що в цій країні мало які запитання взагалі мають відповіді, дискусії закінчувалися так само швидко і несподівано, як і починалися. Найбільшої амплітуди дебати про майбутнє псячого двору досягли під кінець літа, коли сюди
