трихрічна депресія; потім знову місячні; потім вони знову вагітніють, і знову – післяпологовий синдром, і знову місячні, а потім одразу настає клімакс – і тут вже капець всім і всьому! Майже все життя жінки довбуть нам мізки, а самі живуть, як їм заманеться, користуючись всіма благами!» – Сергій Кіндратович, директор центрального міського кладовища, чоловік шістдесяти трьох років, із поважною густою сивиною над круглим м’яким червоним обличчям, широкий у плечах і в сідниці, однаково широкий хоч у фас, хоч у профіль, завжди в темно-синьому костюмі, строгій темній краватці в тонку світлу смужку і до болю в очах білій сорочці, спокійний і впевнений у собі мужчина, знаний у вузькому колі як практичний життєлюб і теоретичний женофоб, не жалів емоцій при спілкуванні з друзями. Людиною він був хлібосольною, і так вже повелося, що в конторі на кладовищі вечорами іноді збиралося вишукане товариство за сулією чогось дуже міцного, не менше шістдесяти обертів, і обов’язково – власного виробництва (це правило!) – взимку, або за пляшкою знову ж таки обов’язково домашнього вина – в теплі пори року. Зазвичай застілля мали філософсько-історичну тематику, тут намагалися оминати побутові теми і не вирішували робочих питань, і, звісно, в колі друзів Сергія Кіндратовича ніколи не пили третій тост, просто оминали, як похоронна процесія оминає дуб посеред центральної алеї. Друзі дивувалися – така ж дружна родина: дружина мила і добра, четверо дітей, восьмеро онуків, тож звідки такі негативні думки про прекрасне жіноцтво? «Довго живу, – скромно відповідав Сергій Кіндратович і додавав: – на жаль».
Проте, женофобія Сергія Кіндратовича носила яскраво підкреслений характер гендерного геноциду та чорного гумору виключно на теоретичному рівні серед обмеженого кола людей. Своє начебто негативне ставлення до жіночої породи Сергій Кіндратович не розголошував із суто комерційних міркувань – справи про відведення місця та інші хвилюючі родичів моменти траурних церемоній йому переважно доводилося обговорювати з жінками: вдовами, сестрами, доньками. Місцеві чоловіки, гірко поминаючи небіжчиків оковитою, традиційно, аж занадто швидко, віддалялися у внутрішні галичини та слобожанщини, не встигаючи за сірою буденністю і перекладаючи всі печальні клопоти на крихкі жіночі плечі. А поховання та все, що з ним пов’язане, – то справа напрочуд делікатна, і тут, якщо не туди, куди потрібно, образно кажучи, викруткою тицьнеш, не так слово скажеш, не так подивишся, не приділиш достойної уваги людині – все, готуйся писати заяву на звільнення.
А Сергій Кіндратович своєю посадою дорожив і роботою пишався, бо небезпідставно вважав, що досяг у своєму рідному місті найвищого службового щабля. Деякі мери і губернатори вже пройшли через його вправні руки, інші втекли при зміні влади, а він – тут, осьдечки, «загадковий і непереможний, як Сфінкс біля пірамід» (цитата теперішнього мера), бо який би президент, голова ОДА або мер не випирався на вершину влади, кладовище – то останнє місце, про яке вони зазвичай згадують. А дарма, як наочно переконливо демонструє
