не мають назви.
Вона знову сіла в крісло, потрапивши у світло від полум’я. На ній була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного і сталевого кольору.
Сутінки згасали за шибками вікон. Андреа запалив у залізних канделябрах кілька свічок яскравого помаранчевого кольору. Потім затулив полум’я камінним екраном.
У цьому інтервалі мовчанки обоє почувалися розгубленими. Елена не усвідомлювала важливості моменту й не була цілком упевнена в собі. Хоч яких зусиль вона докладала, їй не вдавалося цілком опанувати себе, прояснити свої наміри, зміцнити свою волю. Перед цим чоловіком, із яким колись її поєднувала така палка пристрасть, у цьому місці, де вона прожила найважливіші години свого життя, вона відчувала, як усі її думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Її дух уже готувався увійти в той блаженний стан сентиментальної мінливості, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнішніх дій, наче випари в атмосфері. Вона вагалася, перш ніж віддатися.
Андреа запитав тихо, майже смиренно:
– Вам так добре?
Вона всміхнулася йому, нічого не відповівши, бо ці слова були для неї надзвичайно приємними, вони відгукнулися солодким тремтінням у її грудях. Вона делікатно підвелася, запалила вогонь під черпаком з водою. Потім відкрила лаковану коробку, в якій зберігався чай, і вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щіпку. Приготувала дві філіжанки. Її рухи були повільними й трохи нерішучими, як у людини, котра думає зовсім про інше. Її білі й досконалі руки рухалися з легкістю метелика, вона не брала речі, а ніби легко торкалася них; від її рухів, від її рук, від легких вигинів тіла струменіла дивовижна еманація насолоди, яка ніби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидів близько, дивився на неї ледь примруженими очима, всотуючи крізь зіниці хтиві чари, що струменіли від неї. Здавалося, кожен її рух долинав до нього десь в іншому вимірі. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли ілюзія доторку набуває такої витонченості, що відчувається на відстані?
Обоє мовчали. Елена відхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на синє полум’я пальника, вона то знімала з пальців персні, то знову їх нанизувала, ніби робила це уві сні. То був не сон, а ніби вервечка спогадів, туманних, мінливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання відроджувалася в її душі, але вона не була виразною й чіткою; Елена переживала відчуття непевності, не знаючи, що то було: насолода чи біль. Щось подібне відбувається, коли від зів’ялих квітів, що втратили будь-які особливості кольорів і пахощів, народжуються спільні випари, в яких неможливо розпізнати окремі складові. Здавалося, вона принесла в собі подих давно померлих спогадів, останній слід уже зниклих радощів, останній біль уже мертвого щастя, щось подібне до випарів, у яких з’являються образи без назви, без контурів, роздерті й пошматовані. Вона не знала, була це втіха чи біль. Але потроху таємнича схвильованість, неясна тривога посилювалися й наповнювали її серце ніжністю й гіркотою. Темні передчуття, загадкові таємниці, забобонний страх,
