приналежних до першорядних світил європейської літератури того часу.
В 1891–1894 рр. Д’Аннунціо мешкає в Неаполі, де відбувається його наближення до Ніцше і формування під його впливом культу мистецтва, яке письменник вважає «інструментом іншої форми аристократизму, конститутивним елементом неповторного життя, вищим ствердженням особистості та фундаментальним критерієм кожної людської дії».[9] Вплив Ніцше особливо відчутний у романі «Діви скель», присвяченому мрії про обрану Надлюдину, що мала би народитись від ідеальної зустрічі двох аристократичних родів та стати духовним провідником свого народу. Йдеться, отже, як уже мовилось, не про ідеологію Übermensch із «Так говорив Заратустра» Ніцше (1883), – вимір обраності, що досягається тяжкою дисципліною й усамітненим особистим етичним шляхом. Мова йде швидше про мистецький міф родової аристократії, що має врятуватись через відтворення себе у вимірі видатної духовної особистості, здатної протистояти банальності буржуазного світу та близькій навалі люмпена (або ж пануванню того «Грядущого Хама», про якого з революційної Росії 1906 року тривожно попередить Дмитрій Мережковський). Щоправда, головний герой Клаудіо Кантельмо губиться серед трьох сестер – Віоланти, Массімілли та Анатолії (а ця остання доглядає психічнохворих матір і брата), не знаючи, яку з князівен – цих таємничих і прекрасних «дів скель» – обрати… Розгадка мала знайтися в наступних двох томах, які – символічно – так і не були написані.
Про незліченних коханок Д’Аннунціо ходили легенди.[10] Але дві жінки відіграли найбільшу роль у його житті – і в цьому випадку приватна історія була невіддільна від мистецьких контекстів доби. Перша – видатна італійська актриса Елеонора Дузе (1858–1924), знакова постать європейського модерного театру, суперниця великої Сари Бернар.[11] Дузе була втіленням жінки, подібної до героїнь також і творів Д’Аннунціо, – емансипованої невротичної натури, що викривала фальш розміреного подружнього життя, прагнучи вільного вибору і права на пристрасті (не випадково класичними були її ролі у творах Ібсена). В 1892 р. зав’язується листування Д’Аннунціо з Дузе, з якого починається основний період його життя – флорентійський. Два роки по тому письменник переселяється до Флоренції, яка стане містом їхньої любові. Флорентійський період триватиме десятиліття: від 1894 до 1904 р. Письменник живе на віллі поряд з віллою актриси життям «ренесансного синьйора».
Це період в основному драматургії та поезії. Театр Д’Аннунціо великою мірою зорієнтований на акторську постать Дузе і своєю декадентською поетикою з елементами натуралізму становив виклик тогочасному «буржуазному» італійському театру (чимало цікавих паралелей з його театром можна віднайти в драматургії Володимира Винниченка). 1903 р. будуть надруковані перші три збірки поетичної серії «Гімни небесам, морю, землі та героям», зокрема книжка «Алкіона», що вважається
Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.
Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Моє життя тілесне. Любові та пристрасті Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2013.
Велику вагу для еволюції Д’Аннунціо як драматурга мало спілкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановці у своєму паризькому театрі «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедії «Мертве місто» (1898; в Мілані його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твір письменника, в якому він намагається модернізувати грецьку трагедію, розвиваючи драматичну історію любовного трикутника на тлі руїн у Мікенах на Пелопоннесі. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар:
