зі шприцом та пакетиком героїну, Голмене. Він не міг застрелитися. Через те, що найважливішим для нього був наркотик. Над усе… навіть над…
– …смерть. – Біргер Голмен сидів, обхопивши голову руками, але голос у нього лунав виразно. – Отже, ви вважаєте, що мого сина вбили. Чому?
– Сподіваюся, ви нам поясните.
Біргер Голмен не відповів.
– Бо він погрожував їй? – спитав Харрі. – Бо треба убезпечити дружині спокій?
Голмен підняв голову.
– Ви про що?
– Упевнений, що ви тинялися неподалік Плати, чекаючи. А коли він явився й придбав дозу, пішли за ним слідом. На склад контейнерів. Адже він ночував саме там, коли не мав іншого прихистку.
– Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я…
– Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.
– Пера?
– Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.
Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:
– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер – цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.
Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.
– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.
Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.
– А що, свербить? Несила терпіти?
– Та пусте.
– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.
Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.
– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.
На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.
– Поверніть руку, – попросив Харрі.
Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.
– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.
Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.
– Справді?
– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.
Голмен захитав головою:
– Я не хотів… Я лише
