прийшов. Виявилось, що набоїв у нього немає і, як він сам зізнався, взагалі не було.
– Але ви, певна річ, завбачили це, та ще й калібр стандартний, тож добути набої було неважко, адже так?
– Авжеж.
– Спочатку ви заплатили йому?
– Що?
– Нічого, пусте.
– Зрозумійте мене, це завдавало страждань не лише нам з Перніллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мій син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре ніяк не спиняло биття. Чекав…
– Спасителя.
– Так. Саме так. Спасителя.
– Але ж це не ваша справа, Голмене.
– Так. Це справа Господня. – Голмен, опустивши голову, щось пробурмотів.
– Як ви сказали?
Голмен підвів голову, але погляд його блукав у просторі, ні на чому не спиняючись.
– Але якщо Господь не робить своєї справи, її мусить зробити хтось замість нього.
На вулиці брунатні сутінки повили жовті ліхтарі. Коли випадав сніг, в Осло навіть уночі було ясно. Звуки були ніби загорнені у бавовну, а сніг поскрипував, мов феєрверк удалині.
– Чому ми не забрали його? – спитав Халворсен.
– Він не замірюється тікати, натомість має дещо розповісти дружині. За годину-дві пошлемо за ним машину.
– А він просто-таки артист.
– Невже?
– Але ж ридав, коли ти повідомив про синову смерть, хіба ні?
Харрі замислено захитав головою:
– Тобі ще чимало треба вчитися, Молодший.
Халворсен спересердя ко5пнув сніг.
– То просвіти мене, о наймудріший.
– Вбивство – це такий винятковий вчинок, що люди витісняють його зі свідомості, сприймаючи як напівзабуте жахіття. Я чимало разів бачив таке. Лише коли про це розповість інша особа, убивця, врешті, усвідомлює, що це існує не лише у його голові, а трапилось насправді.
– Еге ж. Утім, все одно холоднокровний добродій.
– Хіба ти не зауважив, що він геть розчавлений. Певно, Пернілла мала рацію, кажучи, що з них двох саме він любив сина більше.
– Любив? Убивця? – Голос у Халворсена мало не зірвався від обурення.
Харрі поклав руку йому на плече:
– Поміркуй сам. Хіба це не найбільший прояв кохання – пожертвувати рідним сином?
– Але ж…
– Я розумію, що у тебе на думці, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такі моральні парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.
Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.
Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.
– Халворсене… – повів Харрі.
– Хай
