гаража біля штаб-квартири й натиснула на дистанційний пульт – сталеві двері почали підійматися вгору. Машина заїхала у гараж, пошипована ґума зашурхотіла по кам’яній долівці напівпорожнього приміщення.
Під однією з ламп на стелі, біля синього службового «вольво», стояв Рікард у робі та рукавичках. Але Мартіна дивилася не на нього, а на високого білявця поруч з Рікардом, вона враз упізнала його.
Дівчина поставила машину біля службового авто, але не вилізла з машини, а взялася щось шукати у торбинці, тоді як батько, не зачинивши дверцят, вийшов, й вона почула голос поліцейського:
– Екхоф?
Між голих стін голосно прокотилася луна.
– Саме так. Як можу вам зарадити, добродію?
Дочка чудово знала такий батьківський тон. Привітний, але владний.
– Харрі Холе, інспектор Поліцейського управління Осло. Йдеться про вашого працівника. Роберта…
Мартіна, виходячи з авто, відчула на собі погляд поліцейського.
– …Карлсена, – вів далі Харрі, знов обернувшись до командувача.
– Про брата, – мовив Давид Екхоф.
– Перепорошую?
– Ми ставимося до колег як до членів родини.
– Розумію. У такому разі мушу з жалем повідомити вас про смерть у вашій родині, Екхофе.
Мартіна відчула, як всередині все стислося. Поліцейський помовчав, ніби надаючи їм час, щоб усвідомили звістку, потім вів далі:
– Роберта Карлсена застрелено сьогодні о сьомій вечора на Егерторг.
– Святий Боже! – вихопилося у командувача. – Як же це?
– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.
Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.
– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому… чому ви не повідомили раніше?
– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.
Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.
– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. – Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.
– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.
– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.
Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.
– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?
Обидва знову захитали головами.
– Гаразд.
