вбивства.
Хаген здивовано вигнув брову.
– Хочеш знову працювати на мене?
– А чом би й ні? Якщо мене не зраджує пам’ять, я був одним з найкращих.
– А ось тут слід зробити невеличке уточнення, – зауважив Хаген, відвернувшись до вікна. – Так, ти був найкращим. – І вже тихіше додав: – Найкращим і найгіршим.
– Мені хотілося б зайнятися вбивствами, пов’язаними з наркотиками.
Хаген скептично посміхнувся.
– А яким конкретно? За останні півроку у нас їх було аж чотири. Але в розслідуванні жодного з них ми не просунулися вперед ані на сантиметр.
– Я маю на увазі вбивство Густо Ганссена.
Хаген нічого не відповів й уставився пильним поглядом на наркоманів, розпростертих на траві біля дороги. І до його голови прийшли непрошені неприємні думки. Шахраї, що незаконно отримують соціальну допомогу. Крадії. Терористи. Чому він частіше бачить їх, а не працьовитих службовців та робітників, що насолоджуються чесно заробленим відпочинком, гуляючи під лагідним вересневим сонцем? Може, він дивиться на світ чисто як полісмен? І тому багато чого не помічає у своїй поліцейській сліпоті? Хаген майже не чув, що казав йому Харрі, сидячи в кріслі позаду нього.
– Густо Ганссен, вік – дев’ятнадцять років. Знаний поліцією, товкачами та клієнтами. Його знайшли мертвим у квартирі на вулиці Гаусманнс-гате дванадцятого липня. Помер від втрати крові після пострілу в груди.
Хаген несподівано вибухнув сміхом.
– А чому ти хочеш зайнятися якраз тією єдиною справою, яку нам вдалося розслідувати?
– Гадаю, ти сам знаєш відповідь на своє запитання.
– Так, знаю, – зітхнув Хаген. – Але якби я знову взяв тебе на роботу, то мені довелося б долучити тебе й до інших справ. Наприклад, до справи підсадного агента поліції.
– Та я хотів би зайнятися Ганссеном.
– Якщо висловлюватися цифрами, то існує приблизно сотня причин, через які ти ніколи не отримаєш цієї справи, Харрі.
– Назви конкретно хоча б деякі з них.
Хаген обернувся до Харрі.
– Достатньо назвати хоча б першу з них. Цю справу вже розслідували.
– А глибше ви копали?
– Цю справу вели не ми, а відділ кримінальної поліції. До того ж, я не маю вакансій. Навпаки: намагаюся здійснити скорочення штату. Тому навіть чисто офіційно не можу тебе взяти. Мені продовжувати, чи й так ясно?
– Ясно. А де він?
Хаген показав у вікно по той бік галявини на сіру кам’яну будівлю, що ховалася за пожовклими липами.
– У Ботсені, – пояснив Хаген. – У камері попереднього ув’язнення. Наразі.
– Відвідини заборонені?
– А хто ж це примудрився знайти тебе аж у Гонконгу і розповісти про цю справу? Невже це…
– Ні, не він, – відказав Харрі.
– Тоді хто?
– Дід Пихто.
– Хто все ж таки?
– Можеш
