автоматично видавав команду на виконання надзвичайної процедури. Скільки ж разів він уявляв собі таку ситуацію: представники митниці запрошують його піти разом із ними! Скільки разів міркував, що в такому випадку він робитиме! Скільки разів прокручував усе це в своїй голові! Обернувшись до стюардеси, він зиркнув на бирку з її іменем і мовив з винуватою посмішкою:
– Здається, мене «відсортували», Крістін. Чи не візьмеш ти мою сумку?
– Сумку ми візьмемо з собою, – сказала жінка з митниці.
Торд Шульц обернувся.
– Ви начебто сказали, що пес виокремив мене, а не сумку.
– Це дійсно так, але…
– В ній – польотні документи, з якими має ознайомитися екіпаж. Сподіваюся, ви не збираєтеся брати на себе відповідальність за затримку аж цілого «Аеробуса-340», який має вилетіти до Бангкока? – З подивом для себе Торд відзначив, що він буквально роздувся від власної значущості: наповнив легені повітрям, і м’язи грудей аж розперли його командирський піджак. – Якщо ми порушимо загальний графік руху, то це означатиме кількагодинну затримку і фінансові втрати в сотні тисяч крон для нашої авіакомпанії.
– Боюся, що згідно з нашими правилами…
– Триста сорок два пасажири, – перервав її Шульц. – І серед них багато дітей. – Він сподівався, що жінка-митник почує в його словах серйозну занепокоєність відповідального командира корабля, а не приховану паніку контрабандиста, що перевозить дурман.
Жінка поплескала песика по голові і глянула на Торда.
«Схожа на домогосподарку», – подумав він. На жінку, яка має дітей і знає, що таке відповідальність. Жінку, котра зрозуміє, в яку халепу він вскочив.
– Сумку ми візьмемо з собою, – повторила вона.
Поза нею показався ще один працівник митниці. Він став, широко розставивши ноги і схрестивши на грудях руки.
– Що ж, давайте розбиратися, – зітхнув Торд.
Керівник групи з боротьби зі злочинністю Гуннар Хаген відкинувся на спинку свого обертального крісла й уважно поглянув на чоловіка в лляному костюмі. Три роки тому зашитий розрив на його щоці мав криваво-червоний колір, а сам чоловік виглядав так, наче вже був на Божій дорозі і жити йому лишилося кілька днів. Але зараз його колишній підлеглий мав здоровий вигляд, набрав кілька таких потрібних йому кілограмів, і його плечі заповнили собою костюм. Костюм. Хаген пам’ятав, що слідчий з убивств завжди був у джинсах та високих черевиках і ніколи в чомусь іншому. Іще одною відмінністю була бирка на лацкані, яка свідчила, що він не штатний працівник, а простий відвідувач: ХАРРІ ХОЛЕ.
Проте його манера сидіти у кріслі залишилася тою ж самою – скоріш горизонтальною, аніж сидячою.
– Маєш кращий вигляд, – зауважив Хаген.
– І ваше місто – також, – відповів Харрі, перекочуючи між губами незапалену цигарку.
– Ти так вважаєш?
– Еге ж. Чудовий Оперний театр. На вулицях менше наркоманів.
Хаген підвівся і підійшов
