його бабця. Однак Трульс Бернтсен проігнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальті, що сидів біля брами кладовища, і рушив гравійною алеєю поміж надгробків, рахуючи їх. Коли добрався до сьомого, звернув ліворуч, а дійшовши до дерева – праворуч, і зупинився біля четвертого надгробка.
Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нічого. Такий собі А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегія здобула свою незалежність, тобто 1905 року, в двадцятидев’ятилітньому віці. Але окрім імені та дат більше ніякого тексту не було – ані побажання спочивати в мирі, ані інших витіюватих слів. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним місцем для написання крейдою всіляких повідомлень, і саме для цього той надгробок і використовували.
Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нічого не зрозумів. Він почав з кінця, читаючи літери парами, і рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:
Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було потреби. Він мав добру пам’ять на імена, і завдяки цій обставині на його столі з’явилася рекламна брошура омріяного «Audi Q5» із шкіряними сидіннями. Він витер напис рукавом.
Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак підняв на нього погляд. Карі запобігливі очі. Мабуть, десь неподалік його чекає банда жебраків у великому недешевому авто. Здається, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвін. Згідно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах і був якийсь прихований сенс, то він оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.
– Маєш гарний вигляд, – зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. – І пальцем новим розжився.
– Зроблено не абиде, а в Гонконгу, – зазначив Харрі, потираючи титановий протез.
Поки маленька непоказна жінка відмикала двері, він дивився на неї. Коротке світле волосся, зібране стрічкою. Шкіра така тонка й прозора, що крізь неї було видно тоненьке мереживо вен на її скроні. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своїх експериментах дослідники ракових захворювань.
– Ти написала мені, що Олег жив на місці скоєння злочину, тому я подумав, що його ключі можуть підійти.
– Мабуть, перший замок зламали кілька років тому, – відповіла Беата, поштовхом розчиняючи двері. – Двері не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби ніхто з наркоманів не прийшов і не спотворив місце злочину.
Харрі кивнув. Це було типово для наркоманських лігвищ. Не було сенсу мати замок, бо його щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиї мешканці могли мати дурман. По-друге, навіть ті, хто в цих лігвах жив, цупили один в одного.
Беата
