цього залежало моє життя, вона зрозуміла, що просто мусить це зробити. Ми пішли до «Олімпена», попоїли там і попили, купили кілька грамів спіду, а потім повернулися до мене на Біспегату. Вона розповіла, що страшенно посварилася з матір’ю. І залишилася у мене ночувати. Наступного дня я взяв її з собою на вокзал. Там ми зустріли Туту. Він сидів на своєму мотоциклі в шкірянці з вовчою головою на спині. Незважаючи на стильну козлину борідку, піратський шарф на шиї і татуювання, що виднілися з-під комірця, він все одно мав вигляд огидного довбаного лакея. Забачивши, що я до нього йду, він ледь не зіскочив зі свого байка, щоби кинутися за мною навздогін. Та я й не думав тікати, а натомість віддав йому двадцять тисяч боргу плюс п’ять штук за процентами. Подякував за те, що він позичив мені грошей на відпустку. І висловив сподівання, що ми все почнемо з чистого аркуша. Позираючи на Ірен, Туту зателефонував Одіну. Я відразу ж зрозумів, що йому треба. А він знову поглянув на Ірен. Бідолашну і зблідлу красуню Ірен.
– Одін каже, що йому т-т-треба ще п’ять, – сказав Туту. – Якщо ні, то він наказав п-п-п… – Він замовк і глибоко вдихнув.
– Побити мене, – підказав я.
– Так. Прямо зараз.
– Гаразд, я продам тобі сьогодні дві партії товару.
– Тобі доведеться спершу за них зап-п-п-платити.
– Та годі тобі, я їх сплавлю за якихось дві години.
Туту окинув мене поглядом. Кивнув на Ірен, яка стояла на нижній сходинці і чекала.
– А як з нею бути?
– Вона мені допомагатиме.
– Дівчата стають гарними продавцями. Вона вже сидить на наркоті?
– Ще ні, – відповів я.
– К-к-крадій, – сказав Туту, вишкірившись на мене своїм беззубим ротом.
Я порахував свої гроші. Мої останні гроші. Вони завжди були останні. А тепер з мене витікає кров.
Через тиждень біля рок-кафе «Вулиця В’язів» переді мною та Ірен зупинився хлопець.
– Знайомся, це – Олег, – сказав я, зіскакуючи з парапету. – Познайомся з моєю сестрою, Олеже.
Обнімаючи його, я відчув, що він не опустив голови, бо дивився через моє плече. На Ірен. А крізь його джинсову куртку я відчув, як пришвидшено забилося його серце.
Полісмен Бернтсен сидів, закинувши ноги на стіл і тримаючи слухавку біля вуха. Він зателефонував до відділка поліції в Ліллестрьомі, що входив до території відповідальності поліції району Ромеріке, і представився як Томас Лундер, помічник-лаборант з кримінальної поліції. Поліціант, з яким він розмовляв, підтвердив, що вони щойно отримали пакунок з «Гардермоена», в якому, на їхню думку, містився героїн. Згідно зі стандартною інструкцією, всі конфісковані в країні наркотики мали доправлятися на аналіз до лабораторії відділу кримінальної поліції, розташованої в Осло в районі Брін. Один раз на тиждень автомобіль кримінальної поліції об’їжджав усі районні поліцейські
