запитати: а що вас сюди привело? – поцікавився Ганс Крістіан.
Харрі мовчки погортав газети. Проглянув результати ДНК-аналізів. Заяви свідків.
– А що ви…
– А що я?
– А що ви тут робите? Невже ви не маєте офісу, де могли б зайнятися підготовкою документів для захисту?
– Ракель теж хоче брати в цьому участь. Вона ж сама юрист. Послухайте, Холе, я чудово знаю, хто ви, знаю, що для Ракелі й Олега ви були близькою людиною, але…
– А наскільки ви їм близькі, якщо чесно?
– Я?
– Так, ви. Бо, схоже, саме ви взяли на себе відповідальність забезпечити їх всебічною підтримкою й турботою.
Харрі було байдуже, що він зробив такий відвертий натяк, він збагнув, що видав себе, і побачив, як його опонент з цікавістю подивився на нього. А ще він збагнув, що втратив ініціативу.
– Ми з Ракель – давні друзі, – пояснив Ганс Крістіан. – Я народився й виріс неподалік, ми разом вивчали право, і…отак воно сталося. Якщо найкращі роки свого життя проводити разом, то неминуче виникають міцніші узи.
Харрі кивнув. Він знав, що йому не слід було розкривати рота. Знав, що коли розкриє, то все, що він скаже, лише погіршить ситуацію.
– Гм, дивно. За наявності уз, про які ви ведете мову, досить дивною виглядає та обставина, що коли ми з Ракель були разом, я вас ніколи не бачив і нічого про вас не чув.
Ганс Крістіан не зміг відповісти на це запитання. Двері розчинилися. Й увійшла вона.
Харрі відчув, як його серце наче пазурі вхопили, міцно стиснули і почали смикати туди-сюди.
Її фігура залишилася такою ж самою: стрункою й прямою. Обличчя теж було таке саме: серцеподібне, з темно-карими очима та трохи зашироким ротом, який так любив сміятися. Волосся також було майже таким самим, як і раніше: довгим, хоча трішечки світлішим. Але очі Ракелі змінилися. То були очі загнаної тварини – полохливі й широко розкриті. Та коли їхній погляд упав на Харрі, то йому здалося, наче щось все ж таки повернулося. Щось від тієї людини, якою вона колись була. Від того, якими вони були.
– Привіт, Харрі, – сказала вона. І разом зі звуком її голосу повернулося все решта, все решта пригадалося.
Двома широкими кроками він підійшов до неї й обійняв. Відчув запах її волосся. Дотик її пальців на своїй спині. Вона першою розімкнула обійми і відпустила його. Він ступив крок назад і поглянув на неї.
– Маєш гарний вигляд, – сказав він.
– Ти теж.
– Брехуха.
Вона поспішила посміхнутися, бо її очі вже наливалися слізьми.
Вони так і лишилися стояти. Харрі дозволив їй вивчати себе поглядом, придивлятися до свого постарілого обличчя з новим шрамом.
– Харрі, – повторила вона, а потім схилила набік голову і розсміялася. Перша сльоза затремтіла на вії і впала, утворивши стрічку на гладенькій шкірі її щоки.
Десь у кімнаті чоловік з гравцем у поло на сорочці нарочито кашлянув і сказав
