три роки тому. Він встановив собі суворий режим: фізичні вправи, здорова їжа, тривалий сон і, ясна річ, повна відмова від будь-яких шкідливих речовин. До того ж, нове життя йому сподобалося. Взагалі-то кажучи, йому завжди подобалися чітко розписані процедури, дисципліна та порядок. Чому ж тоді його життя перетворилося на такий хаос, таку саморуйнацію та цілу низку розірваних стосунків, які він встигав заводити в інтервалах між темними й моторошними періодами наркотичної інтоксикації? Порожні клітинки бланка запитально поглянули на нього. Але вони були надто малі, щоби вмістити в них усі необхідні відповіді.
Постійна адреса.
По правді кажучи, квартиру на Софійській вулиці продали щойно після того, як три роки тому він поїхав геть. Те ж саме стосувалося і будинку його батьків у місті Опссал. При його теперішній роботі мати офіційну адресу було б небезпечно. Тому він написав те, що писав завжди, коли влаштовувався в готелі: Особняк Чункін, Гонконг. Що було не далі від правди, ніж усе решта.
Професія.
Вбивства. Але цього він не написав, бо відповідна графа в бланку не була позначена.
Номер телефону.
Він записав вигаданий. Бо мобільні телефони прослуховуються, а їхнє місцезнаходження легко відстежується.
Телефонний номер найближчого родича.
Найближчого родича? Який же чоловік з власної волі даватиме номер своєї дружини, влаштовуючись в готель «Леон»? Це все ж таки бордель, як-не-як.
Портьє, вочевидь, прочитав його думки.
– Це на той випадок, коли ви занедужаєте і нам доведеться когось викликати.
Харрі кивнув. На випадок раптового інфаркту під час статевого акту.
– Можете нічого не писати, якщо ви не…
– Та ні, – задумливо мовив чоловік, вдивляючись у бланк. Найближчий родич. У нього була Сіс. Сестра, що мала, за її власним висловом, «легку форму дебільності», але життя своє влаштувала набагато краще, аніж її старший брат. Окрім Сіс, він не мав нікого. Абсолютно нікого. Тож, як не крути, а вона – найближчий родич.
Зробивши позначку «Готівка» у графі «Спосіб розрахунків», він поставив підпис і подав бланк молодому портьє. Той швидко проглянув його. І тоді Харрі, нарешті, побачив, як проглянуло оте. Недовіра й нещирість.
– Ви… ви, часом, не Харрі Холе?
Харрі Холе кивнув.
– А в чім проблема?
Хлопець похитав головою. І натужно ковтнув слину.
– От і прекрасно, – зазначив Харрі. – Маєте ключа від мого номера?
– Ой, вибачте, аякже! Ось. Номер 301.
Харрі взяв ключа і помітив, як розширилися зіниці хлопця, а голос став тихим і здавленим.
– Це… це мій дядько, – вичавив із себе портьє. – Він – завідувач готелю. А колись сидів ось тут, на моєму місці. Це він мені про вас розповідав.
– Сподіваюся, що ваш дядько розповідав вам про мене лише добрі
