ми знайдемо тебе тут, – сказав старший із двох і зайняв стілець навпроти чоловіка. – Я інспектор Волер.
– Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? – спитав Холе, не підводячи очей.
Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.
– Тут його кличуть «останній із могикан». – Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. – Військовий моряк, – вимовив Холе. – Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. – Він зареготав.
– Чуєш, Холе…
– А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?
– Холе, тебе шукає Мьоллер.
– Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…
– У нас наказ доставити тебе в Управління.
На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.
– Рахунок, Віро, – сказав він.
– Двісті вісімдесят, – відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.
– Боже, – пробурмотів молодший із двох поліцейських.
– Решту можеш залишити, Віро.
– Дякую, – сказала вона й пішла геть.
– Найкращий сервіс у місті, – пояснив Харрі. – Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.
Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.
– Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…
Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.
Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:
– Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф – людина добра, він хоче дати тобі шанс.
Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.
– Який ще шанс?
– Шанс показати себе, – вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.
– А я можу й тут показати, на що я здатний, – усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.
– Хай йому грець, Холе! – Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить
