з Хольменколлена, ти маєш вимовляти «знати». Це Харрі навчив тебе говорити, як на східному узбережжі?
І в Олега кров прилинула до щік.
Катрина голосно засміялася й легко доторкнулася до його плеча:
– Вибач, просто я допитлива.
Хлопчик так густо почервонів, що білки очей заблищали на обличчі, як у негра.
– Я теж, – сказав Харрі, простягаючи Олегу кебаб. – І от мені цікаво, невже ти вже відшукала спільний малюнок, як я тебе просив, Катрино? Якщо вже в тебе вистачило часу сходити на концерт. Га?
Харрі подивився на неї так, що вона відразу зрозуміла: не слід було зачіпати хлопця.
– Щось таки й знайшла, – сказала Катрина, відкриваючи пляшку «Фаррису», – але ти зараз зайнятий, тому давай перенесемо розмову на завтра.
– Я не настільки зайнятий, – насупився Харрі й одразу забув про плівку жиру та задуху.
– Узагалі це конфіденційна інформація, а тут надто людно, – озирнулася Катрина. – Але напевне я можу прошепотіти тобі на вухо кілька ключових слів.
Вона нахилилася ближче, і крізь запах киплячої олії він вловив аромат парфумів, майже чоловічих, і її палке дихання:
– Просто біля входу стоїть чорний «фольксваген-пасат». За кермом жінка, яка давно намагається привернути твою увагу. Я так розумію, це мати Олега…
Харрі різко випростався й подивився у вікно. Ракель вивернула кермо і підвела на нього очі.
– Не замацай тут нічого, – буркнула Ракель, коли Олег з кебабом у руці скочив на заднє сидіння.
Харрі стояв біля опущеного скла. На ній були прості світло-блакитні джинси. Він їх добре знав. Знав, як вони пахнуть і як по них ковзає долоня або щока.
– Як концерт? – звернулася вона до Харрі.
– Запитай в Олега.
– А що за група? – Ракель подивилася на Олега в дзеркало заднього виду. – Мені видалося, що люд трохи дивно одягнений.
– Гарні пісні про кохання і все таке, – відповів Олег і швидко підморгнув Харрі, щойно мати відвернулася від дзеркала.
– Дякую, Харрі, – кивнула Ракель.
– Нема за що. Їдь акуратніше.
– А хто ця жінка?
– Колега. Новенька у нас.
– Справді? А враження таке, наче ви вже добре знайомі.
– Чому?
– Бо… – Вона осіклася. Потім повільно похитала головою і засміялася. Отой її низький грудний сміх йшов, здавалося, просто з серця. Упевнений та розгублений водночас. Сміх, через який Харрі колись і закохався. – Пробач, Харрі. На добраніч.
Скло поповзло вгору, чорний автомобіль зіслизнув з тротуару і поїхав.
Харрі неспішно рушив по Бругата. На кожному кроці тут були забігайлівки, кафе та бари, крізь відчинені двері лилася музика. Він хотів було випити кави в «Теддіс софтбарі», але потім вирішив, що думка невдала, і пройшов мимо.
– Кави? – здивовано перепитав хлопець за стійкою.
З музичного автомата лилася пісня Джонні Кеша, й
