беззахисним, голим. Гілки дряпали йому обличчя, ніби дерева були сліпими та хотіли навпомацки познайомитися з чужинцем, який прийшов.
Сліди вели до струмка, дзюрчання якого заглушало його важке дихання. Там перші кроки й зникли, а от другі рушили уздовж струмка до пласкої низинки.
Він пішов далі. Струмок петляв, але Харрі не боявся збитися з дороги: в разі чого, він повернеться по слідах.
Десь неподалік пролунало загрозливе ухкання сови. На руці засвітився зеленим дисплей годинника – він ішов близько чверті години. Саме час повернутися й послати до лісу людей у більш підходящому одязі та взутті, з собакою, який не боїться темряви.
Серце Харрі тенькнуло.
Щось промайнуло прямо перед ним. Безгучно і так швидко, що він не встиг нічого роздивитися. Але повітря прийшло в рух і дітнулося його обличчя. Харрі почув далеко в снігу тоненьке попискування якогось гризуна.
Він повільно видихнув повітря з легень. Востаннє ковзнув по лісу променем ліхтарика і вирішив: час повертатися. Зробив крок – і зупинився. Збирався іти далі… але знову спрямував промінь світла в глиб лісу. І ось воно, знову. Відблиск, сяйнуло щось. Він підійшов ближче. Подивився назад, намагаючись запам’ятати місце: метрів за п’ятнадцять від струмка.
Харрі присів навпочіпки і побачив лезо. Ще не встигнувши змести з нього сніг, здогадався: це сокира. Маленька сокира. Кров від забитої курки, якщо й була раніше на лезі, тепер зникла. Слідів навколо сокири не було. Харрі придивився і побачив поблизу зрубану гілку. Мабуть, хтось щосили жбурнув сокиру у цей бік.
Цієї миті Харрі знову охопило пережите в концертному залі «Спектрум» відчуття: здалося, що за ним хтось стежить. Він інстинктивно заплющив очі, і темрява чорним напиналом насунула на нього. Він затамував подих і прислухався. Не треба, подумав він. Не тремти. Зло не матеріальне, його не можна відчути на дотик. Зло – це не сутність. Навпаки, це відсутність сутності. Відсутність добра. Якщо вже тут кого і можна боятися, так це тебе самого.
Але неприємне відчуття не минало. Хтось дивився на нього. Щось. Інше. Тут до низини біля струмка зазирнуло місячне сяйво, і Харрі побачив щось. Якусь істоту.
Він засвітив ліхтарик і спрямував промінь у низину.
Це була вона. Стояла між дерев на повен зріст і дивилася на нього своїми великими сонними – точно як на фотографії – очима. Спочатку Харрі здалося, що вона одягнена у білу підвінечну сукню і стоїть посеред лісу, як перед олтарем. І сяє в промені ліхтаря.
Харрі, тремтячи, вдихнув і намацав у кишені пальта свій мобільний. На другому кінці відповів Бйорн Гольм.
– Кидайте все, – ледве вимовив Харрі. У горлі в нього пересохло й дерло. – Давайте сюди.
– А що?
– Тут сніговик.
– То й що?
Харрі пояснив.
– Не розчув я, що ти допіру сказав, – пролунав голос Гольма в слухавці. – Погано чути…
– Голова, – повторив Харрі. – Замість
