Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.
Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав:
– То, кажеш, це гра?
Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.
– А що за гра? Шахи?
– Можливо. Наосліп.
Хаген кивнув:
– Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?
Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.
– Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австралії? Людина, яка, просто кажучи… – Комісар поцмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: – …є повною твоєю протилежністю?
– Я не так на це дивлюся, шефе, – зітхнув Харрі.
– Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.
– А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?
– Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, – зітхнув Хаген.
Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:
– Я хочу залишити групу в цьому складі.
Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.
– Я не можу цього дозволити, Харрі.
– Не можете?
Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди – але її було досить.
– Це приверне стільки уваги… – сказав Хаген.
– Якої уваги, шефе? – не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.
Хаген дивився собі на руки.
– А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для… –
