самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…
Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.
Марта!
Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.
Марта!..
Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.
Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.
Марта…
З цією думкою Джош і заснув.
Вони зустрілися через тиждень, в опері.
Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.
Вони просто зустрілися.
– Як ваш заклад, пане Джозеф?
– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.
Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.
– І що, ви тепер працюєте разом?
– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.
– Пробачте, пане, то не ви впустили?
Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.
– Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!
– Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…
– Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…
І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем – правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча – і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади – свою першу здобич…
Як це було схоже на Джозефові розповіді – схоже, а водночас зовсім інше!
Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу,
