що греблі рве» (з’їдливо)
То се й у вас в болоті
кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки
сидіти край рибалки,
глядіти неборака
від сома та від рака,
щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка (підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі)
Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику,
хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну
зміняв на мельниківну!
Зимові – довгі ночі,
а в дівки гарні очі, –
недарма паничі
їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.)
Добре я бачу
твою ледачу вдачу,
та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна,
хвилину буду я ласкава і покірна,
а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду
від рана до обіду,
так, як твоя люба,
або моя журба!
«Той, що греблі рве» (поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку,
на жовтому пісочку,
в перловому віночку
зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник (Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий.)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні
танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
Водяник Та знаю, знаю!
Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве,
зриває з озера вінок розкішний,
що цілий рік викохують русалки,
лякає птицю мудру, сторожку,
вербі-вдовиці корінь підриває
і бідним сиротятам-потерчатам
каганчики водою заливає,
псує мої рівненькі береги
