трохи насторожено підходить до Оксани й висмикує з рук сухарик.
Жінка ніжно гладить собаку по його обідраній та вилинялій від лишаїв і життя шерсті, залишки якої в сніговій темряві видаються сірими – чимсь схожий неборака на вовка-сіроманця з дитячих мультиків її дитинства. Справжнісінький тобі Сірко. Пес, догризши сухарик, починає облизувати її руки, обличчя.
Наступну частину шляху йдуть разом. Сірко не відходить від Оксани, тільки час від часу зупиняється, щоб понюхати повітря, а тоді блискавично наздоганяє жінку.
Стає чутно шум річки. Стирка взимку ніколи не замерзає. Тече через містечко, ділячи його рівненько на дві половини. Це мілководна, спокійна, не дуже широка річечка. Улітку, навіть у найжахливішу спеку, у ній крижана вода. Три потужні джерела наповнюють річку, несучи воду нагору з найпотаємніших глибин Землі. Найглибша вода під мостом у міському парку, де й вливаються в Стирку ті джерела…
А от і той самий міст. Міст Скупого кохання.
Оксані на душі стає важко, ніби весь тягар і всі гріхи земного життя разом напосілися на неї. Жінка раптово зупиняється, не в змозі зрушити з місця. Кінець її шляху. Вона зараз зробить свої останні печальні кроки й за межею зустрінеться з татком. Як їй його бракувало, мудрого, сильного, упевненого в собі й завжди справедливого. Можливо, якби він іще жив, цього не трапилося б. Сірко вологим носом притуляється до руки й починає облизувати-цілувати її крижані пальці. Але вона вже нічого не відчуває. Ні холоду, ні сніжної шапки в себе на голові, ні тепла собачих цілунків. Сніг сипле й сипле, надолужуючи згаяне. Зима.
Три кроки, і все закінчиться: біль, сльози рідних, пекло животіння – і прийде забуття. Навіть якщо не втопиться, то помре через пару хвилин від переохолодження. А чи швидко й безболісно? Швидко – так, а решта – байдуже. Відчай штовхає до поруччя містка. Жінка дивиться на темну холодну воду внизу. Білі крила сніжинок, долітаючи до аеродрому води, щезають у мороці темного свічада. Тепер її черга. Щезнути. Оксана залазить на кам’яне засніжене поруччя, розкриває руки, ніби птаха для польоту. Та політ цей буде останнім. І не вгору, а вниз. Помах крил – і вона летить! Прискорено й несамовито швидко, тому що позаду їй щось допомагає. Вона летить, але не вперед. Вона падає.
Сірко роздратовано вчепився зубами в штани жінки й сердито тягне її на себе. Оксана втрачає рівновагу й падає на засніжену поверхню мосту. Сльози заливають світ, пес жалісливо зазирає в очі жінки, тицяючись мордою їй в обличчя.
Вони сидять посеред мосту: безрідний старий самітній пес і побита хворобою та життям жінка. Вони розуміють одне одного без слів. Оксана плаче, а собака лише час від часу відповідає тихим скімленням і лежить поруч, печально поклавши морду на лапи.
Він не дав їй упасти, не сьогодні. Її дорога ще не закінчилася, і вона має пройти шлях до кінця. Доля чи хтось іще, хтозна, подарували їй шанс піти достойно. Оксана роззирається. Як зимно та красиво навколо – чисто та сніжно! Зима заворожує, заколисує. Стільки фізичних
