style="font-size:15px;"> Оксана простягає руку.
Лесик зухвало, як індик бабусі Мар’яни, випинає груди:
– А якщо не дам, що ти нам зробиш? Що, побіжиш жалітися Мариночці Семенівні? Ой-ой-ой! Сюся-масюся! Ги-ги-ги!
Левко, той, що найближче справа, шепоче щось на вухо Лесикові, та Оксані все добре чути:
– Слухай, віддай їй окуляри. Вона ж трохи того, навіжена. Ти її ще не знаєш! Вона ж така, як її тато-мєнт, краще не зачіпатися. Я пас!
– Що? Це я маю боятися якогось дівчиська? Бантики, скалпеточки, тьфу! Ти здурів?
– Як хочеш, але я в цьому участі не беру.
Левко й ще двоє відходять убік. Лесик упевнено продовжує грати свою роль. Їх усе одно більше! І вони пацани!
– На, візьми, чотириокий! Візьми-візьми! Спробуй! Чи, може, ти йому допоможеш, сюсятко? Що, настрашилися?
І тоді Оксана неждано зі всієї сили лупить Лесика туди, куди, як показував і попереджав тато, хлопців бити не слід. Сама про це розказувала вранці дівчатам! Ох, ця прикра звичка робити все навпаки! Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри й шепоче йому на вухо, та вже надто голосно:
– Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо.
Тоді, ніби нічого не трапилося, віддає переляканому новенькому окуляри.
– Бери. Вони тебе більше не зачеплять. Обіцяю! Як тебе звати?
– Сашко!
– Я Оксана.
Тоді мала спокійно повертається до гурту дівчат, до гри.
– Десь тут була подоляночка… – ллється пісня.
Біля сітчастої загорожі, яка відділяє територію дитсадка від міського парку, стоїть усміхнений сивочолий дідусь із розкішними довгими білими вусами та задоволено всміхається. Поруч до його ніг тулиться безпородний пес. Старий нахиляється, гладить собаку по голові.
– Бачиш, Семаргле, вони зустрілися. Поки що нам нічого тут робити.
Шестирічний Сашко поглядає розгублено то на свої окуляри, то на старого із собакою. Здивовано стенає плечима і йде дивитися, як дівчата граються в «Подоляночку».
Наступного дня Оксаниного тата покликали до завідувачки. Тато для годиться посварив свою улюбленицю, пошпетив, а мамі на вулиці тихцем – та Сашко підслухав – не без гордощів повідомив:
– У неї загострене відчуття справедливості, як і в мене… Нічого не вдієш.
Сашко знав: батько пишається донькою.
Оксана таки довела розмову з Лесиком до кінця, як і обіцяла. Вона ніколи не кидала слів на вітер. Змусила вибачитися перед Сашком усю компанію. Сашка в садку більше ніхто не кривдив.
А з Оксаною вони стали друзями.
Так, Оксана завжди була такою. Для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле.
– Вогонь
