Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як уся твоя кімната пропахла свіжими квітами й смачними подарунками (від дорогих парфумів, золотих прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти: ще б, у часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.
Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за хлопцем, за його піснями під вікном із репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, тож Влад добре знав і цю мову, і літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітної постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:
– А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр усесвіту й навіть не сонце.
Оксана в інший день знайшлася б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:
– Не твоє діло, – і заховала очі за сторінками книги.
Для себе зробила невтішний висновок: от і добре. Хай! Таке втрачати й не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.
Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку й стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед із вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння Сигізмунд Владиславович Брех».
Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані стало трохи не по собі. У роті раптом з’явився гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.
Секретарка проректора зміряла Оксану зацікавленим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань. Лишень недбало ковзає по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями.
Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Усі вони для неї сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: за зарплати в дев’яносто ре «виглядати- коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Усе на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро – киянки, решта – провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним убранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організований спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання й вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора Лєрочки, і сумно зітхали.
