убік, даючи псові можливість поїсти. Той жадібно ковтає поживу.
– Усе. Більше в мене нічого немає. Вибач, хлопче. От бабуня втішиться, подумавши, що я нарешті з’їв бутерброди. Ти ж їй нічого не скажеш, правда? – по-змовницьки підморгує лікар собаці. – Мені час, бувай, утомлений дуже. Побалакаємо довше при нагоді, добре?
Пройшовши десять метрів, Олександр озирається й привітно махає рукою собаці. Пес сидить на тому ж місці і, здається, уважно дивиться вслід тому, хто щойно пригостив його. «Вивчає. Треба буде завтра взяти чогось їстівного для цього парубка», – вирішує чоловік.
Удома на нього чекають бабуся й котик Вушко – його маленька родина. Бабуня назвала так чорного, мов сажотрус, котика за біленьке праве вушко. «Ледве не забув. Треба зайти в крамницю купити презент Вуханеві. От навчив на свою голову».
Олександр забігає в крамницю, розташовану поряд із лікарнею в просторому пластиковому павільйоні. Тут продають усе: і хліб, і капці кімнатні, і котячу їжу. Як кажуть, попит породжує пропозицію. Поруч лікарня, тому є і одне, і друге. Продавець Маша, густо нафарбована двадцятирічна блондинка, яка через це виглядає на тридцять, теревенить із подругою. Машу Олександр знає давно, років вісім, робив їй операцію на апендиксі, звідси й інформація про вік. Батьки Маші – приємні люди. Тато – водій маршрутки, великий фанат футболу й пива. Мама – продавець на базарі. Маша в них єдина дитина, «робить, що хоче, носить, що хоче, і спить, з ким хоче». Це вона йому сама сказала. Сашко не любить влазити в чужі справи. Він уміє слухати: у лікарській практиці це дуже важливо. А коли ти прекрасний слухач, то приготуйся до того, що люди без попереджень, навіть коли заледве тебе знають, розповідатимуть про себе такі речі, які б не розповіли нізащо ні рідним, ні коханим, ні психіатрам, ні навіть на сповіді, вільно запускаючи до себе в душу.
Олександр втуплюється очима у вітрину, розглядаючи котячу їжу та розмірковуючи, що б то смачненьке придбати вухатому шибеникові.
– Послухай, Мар’яшо! Я ж йому типу кажу: «Сєрий! А, Сєрий! Слабо?! Ні, скажи, слабо заради мене стрибнути з мосту Скупого кохання в річку?» А він, босота галіма, обізвав дуриндою малахольною й послав мене, не при людях буде сказано куди. А ти кажеш: кохання-зітхання, лицарі, джентльмени. Таких тепер і в кіно нема, одні тіко чупачупси лощені в стрінгах барвистих та трансвестити. Так, для подвигів сучасні кавалєри не годяться.
Олександр Петрович усміхається на такий порив гніву й зачудування Маші.
– Машо, розумієш, наша Стирка, хоча і не глибока й не гірська, та все ж холоднюча річка. Утопитися, може, і не втопишся, однак від переохолодження помреш через три хвилини. Якраз під мостом у річку впадає три джерела. Тож твій товариш не злякався, а досить мудро вчинив. Запевняю тебе як лікар. Інстинкт самозбереження, Машо.
Маша якусь мить ошелешено дивиться на нахабу, який посмів перервати її. Але замість «не лізь не у свої справи,
