блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак гадка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай у рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Дівчина зайшла в пиріжкову, узяла собі каву з молоком та пиріжок із капустою, сіла за столик у кутку спиною до дверей. Каву майже залпом випила – стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.
Зненацька на плече їй несміло лягла чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато всміхалася.
– Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе можна, тобто вільно?
Оксана здивовано кивнула головою.
Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла: ця зустріч не випадкова.
– Оксано, я хочу з тобою поговорити, – трішки збентежено почала Поліна. – Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.
Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, то було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, доглянуті абияк. Однак дівчина не забрала їх зі столу, навпаки, демонстративно залишила як є, ніби підкреслюючи, що не все в цьому житті вирішується формою нігтів.
Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки й продовжила говорити:
– Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що нерідко поводжуся, як стерво, однак…
Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.
Поліна продовжувала:
– Я народилася в дуже бідній сім’ї: мама все життя тяжко гарувала то прибиральницею, то посудомийкою: вона ж бо дитбудинківська. Відповідно ані бабусі, ані дідуся в мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася й розповіла, що мій татко – випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який тимчасово замешкав у її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше, дар – мене, а ще точніше – не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. – Полінка зашпорталася на останніх
